Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сльози висохли, проте погляд досі немовби туманило. Тремтячими руками по центру скакалки Рута зав’язала невеликий подвійний вузол, потім на вільному кінці нейлонового шнура скрутила зашморг. Достатньо великий, аби просунути в нього голову.
У кутку під умивальником стояло оцинковане відро. Рута взяла його, перекинула догори дном і поставила під гаком. Кілька секунд тупилася в порожнечу, після чого вилізла на підвіконня, схопилася за стояк системи опалення і, балансуючи на одній нозі, спробувала накинути зав’язаний по центру скакалки вузлик на гак.
За третім разом їй це вдалося.
Рута зіскочила з підвіконня. Петля розгойдувалася просто над її головою.
Погляд іще більше затуманився. У свідомості все повільно розсипалося на шматки.
Дівчина піднялася на відро, відгорнула волосся, зіп’ялася навшпиньки та просунула голову в зашморг. Вона не знала, чи правильно відміряла довжину – поки балансувала на кінчиках пальців, петля вільно лежала на шиї. Проскочила думка, чи не зав’язано вузол надто низько, тож, навіть відкинувши відро з-під ніг, вона досягатиме підлоги. Рута раптом виразно уявила, як стовбичитиме на пальцях з нейлоновою удавкою під нижньою щелепою, аж поки хтось не зайде до туалету й не звільнить її. Можливо, в глибині душі вона саме на це й сподівалася. Можливо, початковий план був не покінчити з життям, а просто всіх налякати. І щойно така думка зринула в мозку, за нею з’явилася наступна: то, може, взагалі не варто? Вистачило б трохи порізати вени чи щось таке. Та вже за мить у вухах знову пролунав сплюснутий від ненависті голос сестри…
(відтепер… ти для мене… ніхто)
…і Рута щосили відштовхнула ногами відро.
Довжина виявилась акурат такою, як треба. Вузол зашморгу опинився над потилицею, нейлонова мотузка підперла щитоподібний хрящ, і під’язикова кістка закрила вхід у дихальні шляхи. Рутине обличчя спотворила гримаса, із перетиснутої горлянки вирвалося моторошне хрипіння. За мікроскопічну частку секунди вона осягнула, що накоїла, тіло пронизав дикий жах, але було вже пізно. Всі речі неначе стали навиворіт і засяяли холодним білим світлом. Рута заметляла ногами й інстинктивно схопилася за скакалку, намагаючись впихнути пальці під зашморг. Пальці ніг не діставали до підлоги якийсь сантиметр. Рута відчайдушно звивалася, даремно шукаючи, на що б спертися. Дівчина прокрутилася обличчям до вікна та спробувала зачепитися ступнями за батарею, проте не дотяглася.
Скакалка зрештою врізалася в шию так глибоко, що хрипіння урвалося. Рутині зіниці розширились, обличчя посиніло. Після кількох агональних дихальних рухів тіло засмикалося в судомах. Руки опустилися, ноги більше не намацували опори – лише дрібно подриґували. Конвульсії не вщухали, і за півхвилини по тому настала повна зупинка дихання.
Після цього Рута не змогла б вдихнути, навіть якби скакалка обірвалася.
31
Don’t know why I feel this way, have I dreamt this time, this place?
Something vivid comes again into my mind.
And I think I’ve seen your face, seen this room, been in this place,
Something vivid comes again into my mind.
Iron Maiden, «Dream Of Mirrors», 2000[12]
Свідомість поверталася дуже неохоче. Насамперед Рута відчула, що лежить на чомусь холодному, незручному й під легеньким простирадлом. Холод дошкуляв, одначе вона почувалась достатньо розслабленою, щоб цим не перейматися.
Услід за тактильними відчуттями помалу відновлювався контроль над тілом. За хвилину дівчина змогла мляво поворушити занімілим язиком. Затерпле піднебіння на дотик виявилося неначе картон, а горло зненацька охопило болем гіршим, ніж під час застуди. Щомиті той біль ставав дедалі сильнішим.
Наступними ожили пальці. Руки все ще нагадували протези, та Руті вдалося зім’яти пучками холодне простирадло. І ще вона відчула між пальцями щось продовгувате та гладеньке – чи то товстий дріт, чи то тонку пластикову трубку. Що ближче дівчині було до того, щоб розплющити очі, то дужче їй хотілося цю мить відтягнути. Вона лежала із заплющеними очима та прислухалася.
Простір довкола поволі наповнювався звуками – Руті немовби розкладало вуха після тривалого перебування під водою. Вона почула з-над голови розмірене попискування якихось апаратів, зліва та ззаду – ритмічний шум, що скидався на нескінченні скрушні зітхання. Потім розрізнила чийсь спокійний голос:
– …деструктивний панкреатит. Ферменти підшлункової залози самоперетравлюють, тобто роз’їдають саму залозу. Ні, ваша сестра зараз седована, ми забезпечуємо знеболення, нутритивну підтримку, крапаємо антибіотик, бо так чи так у черевній порожнині йдуть гнійні процеси, і ще октреотид, це інгібітор виділення ферментів підшлункової… Що?
Рута лише за тембром голосу, не вникаючи у слова, здогадалася, що говорить лікар. Її мати часто висловлювалася таким самим переконливо-розважливим, «я-точно-знаю-що-кажу» тоном. Чоловік правив далі:
– …препарати. Ми ввели транквілізатор та опіат для адаптації її до неінвазивної штучної вентиляції легень. Проблема в тому, що панкреатит ускладнився патологією легень – так званий гострий респіраторний дистрес синдром, і це… ну, це не дуже добре.
Нібито з глибини колодязя зринув інший, глухий і понурий, чоловічий голос:
– Які в неї шанси?
Лікар, не вагаючись:
– На сьогодні – п’ятдесят на п’ятдесят.
Інший голос запитав:
– Що це означає?
Зітхання.
– Що на цей момент у вашої сестри однакові шанси вижити та померти. Якби не набряк легень, шанси вижити були б трохи більші. Це все, що я можу поки що…
Рута із силою розліпила засохлу кірку на повіках. На одному з очей кірка лишилася й заважала бачити. Рута спробувала піднести ліву руку, щоби потерти око, коли звідкілясь із простору понад нею виплила симпатична дівчина в білому халаті та спинила її.
– Чш-ш-ш… Не треба, – перехопивши руку, медсестра стримано всміхнулася. – Все гаразд. – А тоді повернула голову та гукнула в той бік, звідки долинали голоси: – Тимофію Даниловичу, вона прокинулася.
Рута закліпала, женучи геть сизувату пелену, що туманила погляд, і роздивилася довкола. Стіни отруйно-зеленого кольору. На стелі – ряд продовгуватих діодних ламп, що заливали приміщення різким монохромним сяйвом. Ліворуч на лікарняному ліжку з високими ніжками на коліщатках лежала страшенно огрядна жінка. Її права рука безвольно звисала з краю постелі. Від неї тхнуло хворобою – запах аж досягав Рути, – а тіло обплітали дроти та прозорі пластикові трубки. У ногах ліжка, сховавши руки до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки світло не згасне назавжди», після закриття браузера.