Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

У липні 1943 р. Рівненський партизанський штаб наказав своїм підлеглим карати показовою смертю найбільш активних учасників самостійницького руху. Зазвичай старшин УПА піддавали тортурам, а рядових повстанців страчували через повішання. У спогадах Ф. Соломян-Лоц також є дані про те, що полонених повстанців часто використовували як піддослідних, на яких могли «практикуватися» партизанські хірурги.

Наприкінці липня 1943 р., коли повстанці вели запеклі бої з німцями, у ліси на півночі Волинської та Рівненської областей, між річками Стир і Стохід, прибули з Білорусії партизани з’єднання О. Федорова, які створили власні лісові бази й організували Волинський партизанський штаб. Вояки О. Федорова впродовж серпня-вересня 1943 р. спільно з польськими партизанськими групами вели важкі бої проти місцевих сотень УПА. Якщо вірити радянським звітам, у цих боях нібито загинуло близько 200 і було страчено 129 прихильників ОУН із цивільного населення. Про свої втрати радянські партизани скромно не повідомляли. У вересні-жовтні 1943 р. командування УПА ухвалило рішення про витіснення партизанів О. Федорова з території України. До операції було залучено десять куренів із воєнних округ «Турів» і «Заграва» (3000— 4000 бійців), які із заходу, сходу й півдня мали «вичавлювати» федорівців на Білоруське Полісся. Після важких боїв у районі сіл Грива, Лишнівка, Карасин, Серхів, Млинок, Мульчиці, розташованих у трикутнику між містечками Маневичі — Любешів — Зарічне, радянські партизани разом із польськими комуністами, згрупованими в загін імені Банди Василевської, були витіснені на північний схід, за річку Стир.

Упродовж серпня-вересня 1943 р. запеклі бої між повстанцями й партизанами розгорнулися також у районі залізничної гілки Ковель — Сарни, де проти УПА було кинуто чотири партизанські загони Рівненського партизанського з’єднання B. Бегми.

У жовтні-листопаді 1943 р. бойові дії між УПА й радянськими партизанами зазнали подальшої ескалації. За два місяці повстанці провели з партизанами 54 бої, тоді як із німцями — лише 47. Звіти радянських партизанів за вересень 1943 р. засвідчували, що в Рівненській і Тернопільській областях серед населення були поширені націоналістичні настрої, тому воно спільно з повстанцями перешкоджало розвитку партизанського руху.

Наприкінці жовтня — початку листопада 1943 р. командири І. Шитов та О. Сабуров доповідали, що активність націоналістів посилюється й повстанці намагаються витіснити партизанів із Волині та українського Полісся в Білорусію. Частими стали бої неподалік від партизанського аеродрому в селі Дубники Городницького району Житомирської області. Паралізованими виявилися дії радянських диверсантів і розвідників.

З наближенням фронту радянські партизани все більше заповнювали волинські та поліські ліси й навіть почали проникати в Галичину. У січні-лютому 1944 р. більшу частину Волині й Полісся зайняла Червона армія, а німці контролювали лише західну частину Волинської області. Відповідно обставини протистояння радянських партизанів і загонів УПА на Волині й Поліссі кардинально змінилися. Частина партизанських з’єднань отримала наказ просуватися в німецький тил, на територію Галичини й Холмщини, а частина була кинута безпосередньо на знищення повстанців.

5 січня 1944 р. близько 17 000 радянських партизанів вирушили в західному напрямку. Однією з найуспішніших у боях з УПА серед партизанських з’єднань була 1-ша Українська партизанська дивізія імені С. Ковпака, якою командував П. Вершигора. Вона здійснила вдалий рейд територією Волині й Холмщини. Таємниця успіху цього формування полягала в тому, що П. Вершигора діяв спільно з 27-ю Волинською дивізією польської Армії крайової (АК), бійці якої добре знали територію й звичаї місцевого українського населення. Ідейні вороги стали друзями в спільній боротьбі з УПА. За радянськими звітами, під час січневого рейду дивізія Вершигори спільно з 27-ю дивізією АК убила 180 і полонила 150 упівців.

На початку травня 1944 р. у рейд до Галичини було відправлено з’єднання імені 24-річниці Червоної армії (командир — С. Чижов). Воно мало завдання пройти через північні райони Львівської області, а потім вийти на територію Люблінщини. Під час рейду партизани щодня, а інколи й кілька разів на день вели виснажливі бої з повстанцями.

Бої між УПА й радянськими партизанами точилися зі змінним успіхом. На боці повстанців було добре знання території та підтримка населення, на боці червоних партизанів — гарне озброєння, достатня кількість воєнних фахівців і підтримка з боку польських сіл. Зрештою ні повстанці не зуміли повністю заблокувати райони своєї діяльності від доступу партизанських з’єднань, ні червоні партизани не змогли розгромити курені та сотні УПА. Обидві сторони, очевидно, зазнали солідних втрат у цій боротьбі, які, мабуть, обчислюються кількома тисячами убитих з обох боків. При цьому і червоні партизани, і повстанці відзначалися репресіями проти цивільного населення, яке підтримувало їхніх противників, і брутальним ставленням до полонених або трупів убитих ворогів. Єдина відмінність полягала в тому, що упівці були місцевими українськими юнаками, які взяли до рук зброю, захищаючи свої домівки й намагаючись у такий відчайдушний спосіб вибороти незалежність для своєї Батьківщини, а червоні партизани були в абсолютній більшості вихідцями зі Східної України та інших радянських республік й узяли зброю до рук із метою здолати Німеччину, знищити український самостійницький рух і відбудувати велич та могутність Радянського Союзу, у якому Україна була не більш ніж адміністративно-територіальним утворенням із чудернацьким етнічним колоритом.

УПА в протистоянні з Червоною армією та HKBC

(І. Патриляк)

Межа 1943—1944 рр. позначилася приходом на територію активної діяльності УПА фронтових частин Червоної армії. Незважаючи на те, що «Тактичні інструкції», затверджені 24 грудня 1943 р. командуванням Повстанської армії, забороняли упівцям вступати в бої з регулярними радянськими військами навіть задля здобуття зброї, наказували повстанцям розосередитися по селах і хуторах, відійти вглиб лісових масивів й очікувати на просування фронту далі на захід, польові командири часто порушували розпорядження командування, діючи відповідно до ситуації. У результаті лише в смузі дії 13-ї армії 1-го Українського фронту (на території Житомирської та Рівненської областей) із 7 січня до 2 березня 1944 р. було зафіксовано 200 нападів відділів УПА-«Північ» на колони з військовим майном, польові шпиталі й невеликі підрозділи червоноармійців (до роти включно). У березні-квітні 1944 р. було зафіксовано вже 350 таких нападів на тили 13-ї армії, здійснюваних здебільшого із засідок. Після короткої та інтенсивної сутички упівці в разі успіху забирали зброю й одяг у вбитих і поранених, після чого швидко відступали. Під час таких несподіваних атак у січні-лютому 1944 р. лише в Рівненській області повстанці вбили 439 червоноармійців.

Радянський мемуарист, колишній командувач 1-ї гвардійської танкової армії М. Катуков у книзі «На вістрі головного удару», виданій у 1974 р., так писав про події початку 1944 р.: «У ті зимні місяці чимало клопоту завдавали