Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Дуже достойно, з піднятою головою увійшла Настя. Під руку з нею йде добродій у смокінгу. Високий, стрункий, чорний метелик, пенсне... Нема для них місця. Настя сідає просто на столику. Вона втомлена танцем. Василь бачить її в профіль. Її кавалір стоїть над нею; він курить.

У залі проголошують гру в пошту. Чути викликають нумери. З’являються люди з номерками на грудях. Пробігають дівчата і, сміючись, читають записочки. Потім похапцем пишуть і при тому сміються... Гурт Валентина Гнатюка заспівує “Ой у полі вітер віє та жито половіє”. Між ним нема ні Гриба, ні Біленка, і пісня виходить слабо.

Василь почуває себе неймовірно самітним. А стільки навкруги людей. Він чекає. Зараз щось мусить статися. Вона, напевно, встане, покине отого красуня і прийде до Василя. І тому він чекає.

Сидить, дивиться вниз, а бачить все... Думки швидко біжать і одна з них підказує: а що, як я встану і запрошу її до танцю?

Ця думка розростається. Ну і що... Встану і скажу: дозвольте, панно Настусю... О! Вона зіскочила зі свойого стола і йде до Василя. Серце б’ється... Він намагається вирівнятись, але мало часу.

— Василю, — чує він голос, немов з якогось туману. — Потримайте мені... — кинула свою хустинку просто йому на коліна і зникла.

У залі заграла оркестра, і нічого не стало...

Та хустина... Якась дика, безглузда думка. Звідки вона? Василь обережно торкається того, що лежить у нього на колінах. Це щось дуже ніжне. Це павутиння, що злетіло несподівано. Але разом з тим Василь виразно відчув: так. Цей шматок ніжної матерії — це німий свідок чогось дуже інтимного, захованого далеко від ока... Він підняв ту річ, стиснув її в кулак і так довго її тримав... Вона, вона, вона, бігла думка, огненна думка, що пекла й залишала тривалий, вічний слід...

У цей момент вривається Гриб. Він побачив Василя.

— Шеремето! Ти здурів? — викрикує він так, що всі звертають увагу. — Ходім!

Це був такий порив, що Василь не міг йому опертися. Він швидко встав і разом з Грибом подався вниз. Проходячи залею, він ще раз помітив Настю. Вона танцювала вальса... Все крутилося, пінились сукні, гриміла музика...

Опинився знов у буфеті. Там вже всі, а між ними і Семен Іванович. На столі кругла пляшка, а навкруги серія чарок, уже налитих, готових до наступу.

— Ти! — каже до Василя Гнатюк.

У руці у нього повна чарка, і Василь встиг помітити погляд товариша. Він повний, переповнений, і Василь його, здається, розуміє... Він тісніше стиснув хустинку, що лежала в його кишені...

За буфетом вже порожньо. Роля Варвари Сергіївни скінчена. Поле її бою очищене. Вона переможно порахувала гроші, записала їх до книжки і сховала до японської скриньочки. Вона не йде танцювати. Ні! Вона йде спокійно до роздягальні, одягається, щільно закутується і відходить... Вона втомлена...

А вечір-баль гримить до ранку. На сході родиться зоря світанку. Ніч догоряє чорним полум’ям, за хмарами блукають рештки місяця, інколи рідіє туманна хмаринність і зорі цілою зграєю прориваються та горять, мов ялинкові свічі, окутані шкляною ватою. Свіжий, білий пух прикрив поверхню землі. З дверей комерційної школи вириваються юрби людей. Вони гойдаються, їм тяжко йдеться, вони на ходу одягаються, хитаються вправо чи вліво...

Товариство Миколи Гнатюка також вирвалось з дверей, хоч нагорі в поблідлих вікнах все ще гриміла оркестра і без перерви ворушилися у танцях пари. Між ними також і Мединська. Василь хитається попід крислатими липами, розкидає свавільно руками, ніби керує якоюсь дикою оркестрою... У лівій руці він щось міцно стискає і, струшуючи розпатланою головою, на весь голос співає: “Ой, місяцю, місяченьку”...

ПЕРЕД РОЗПУСКОМ

Бідний Євген... Василь застав його в постелі. Як стратив його від початку вечора, так потім уже і не бачив. Раз тільки помітив його червоного, мов буряк, коли він задеркувато, ніби молодий півник, танцював з якоюсь гладкою міщанкою шімі...

Василь увірвався додому так шумно, що Євген прокинувся. В його очах Василь одразу вичитав усе: і злобу до себе, і розгубленість, а найголовніше повне розчарування. Василеві треба було його не займати. Але де! Василь зараз на верхах. Йому немає стриму.

— Ну! Як? — вирвалось у нього. — Як провів вечір?

— У кожному разі не так по-свинячому, як ти! Наджорився, як свиня! — і Євген з серцем одвернувся. Цього було досить. Стільки моралі від Євгена за один раз... Хто б міг сподіватися.

— Ти, ти, ти!.. Чого пирхаєш? А бачив Мирочку?

— Я бачив Настусечку, — буркнув у відповідь Євген.

Ша! Ні слова більше! Василь зриває з себе одежу і лягає. Заснути не може... Розуміється... Але він уже занімів, і з нього не вирвеш тепер жодного звуку.

Вечір-баль наробив галасу. Цілу ніч вештались по місті люди, падали, вставали, викрикували, знов падали. Потім цілий день стояв над містом спокій, і тільки під вечір на вулицях знов з’явились бліді, заспані привиди з вогкими від перевтоми очима. Василь з Євгеном “не говорять”, тому кожний окремо виходить надвечір на Широку. Василь шукає “своїх”. Ось він уже біля Хмелюка, а назустріч йому Шпачук.

— Здоров, Шпачук! — викрикнув до нього майже захоплено.

— Здоров, здоров! — відповів той холодно. — Знаєш. Василю! Хотів би з тобою погуторити!

Що за тон... Скільки в ньому самовпевнення. Василь шарпнув двері і зник у ресторані.

У гімназії всі вдоволені. Вечір удався. Мету осягнуто. Директор ходить спокійніший. Справу з коштами на певний час розв’язано. Семен Іванович має право взяти свою палицю на ліву руку і піти кудись з почуттям вдоволення. “Суєта” пройшла прекрасно. Коли він з’являється в клясі, учні його ґратулюють. Він посміхається в свої рудуваті вусики...

— Ну, добре, добре, панове! А тепер до науки!

Варвара Сергіївна вривається, мов уланський вахмістр.

— Мадмуазель! Месьє! Бонжур! Ну! Виспались? Погуляли? А тепер до науки! Маслов! Сіль-ву-плє! — І закрутилося по-старому, тільки пожвавленим темпом. І Річицький, і їжакевич, і всі решта виступили з небуття. Гімназія мусить підтягнутись. Дисципліна, порядок, кінець року... Темпо, темпо, темпо!..

Вечір вносить багато нового. Василь набуває нових думок. Все те постало там, у фотелі. З Настусею мусить “бути кінець”. Він ще не знає, як