Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Як хочете. Мені байдуже.

– Надворі дуже мокро й холодно. Ви чогось потребуєте?

Він повернувся із графином і склянкою в руках. Естер сиділа в кріслі. Така манірна та відсторонена, що він аж розчулився.

– Не переймайтеся, – м’яко порадив він, потім поставив склянку біля дівчини і наповнив її. – Не завжди все так погано, як нам здається.

– Так говорять, але це неправда, – не погодилась Естер. – Іноді все навіть гірше, ніж здається. – Вона сьорбнула вина, а потім дорікнула: – Усе було добре, поки не з’явилися ви. Все було гаразд. А потім… потім усе почалося.

– Не буду прикидатися, – мовив Артур Калґарі, – що не здогадуюсь, про що ви. Коли ви вперше мені про це сказали, то заскочили мене зовсім зненацька. Проте тепер я краще розумію, чим обернулась для вас моя інформація.

– Ми так довго вважали, що це Джеко, – почала Естер і затнулась.

– Знаю, Естер, знаю. Але ж ви усвідомлюєте, що треба все переосмислити? Може, ваша безпека була несправжньою. Примарною, облудною, картонною – наче декорації на сцені. Це справляло враження безпеки, проте насправді так не було.

– Ви маєте на увазі, – запитала Естер, – що треба бути мужньою, що марно чіплятися за щось, бо воно просто крихке та несправжнє? – Якусь хвилину вона помовчала, а потім додала: – Ви були сміливі! Я це розумію. Самому прийти та все нам розповісти. Не знаючи, як ми почуватимемося, як ми відреагуємо. Це був сміливий учинок. Я захоплююся мужністю, бо, бачте, сама не дуже хоробра.

– Розкажіть мені, – м’яко попросив Калґарі, – розкажіть мені, що тепер трапилось. Це щось виняткове?

– Я бачила сон, – зізналась Естер. – Є дехто… молодий чоловік… лікар…

– Розумію, – підштовхував Калґарі. – Ви стали друзями чи, можливо, більше ніж друзями?

– Я гадала, – відповіла Естер, – ми більше ніж друзі… І він теж так гадав. Але, розумієте, тепер, коли все це розкрилося…

– Так? – спонукав Калґарі.

– Він думає, що це зробила я, – вихопилося в Естер. – Чи, може, він не так думає, проте не впевнений. Він не може бути впевнений. Він думає, – а я бачу, що він думає, – що найімовірніше, це зробила я. Я – напідхожа особа. Мабуть, так і є. Мабуть, ми всі думаємо одне на одного. І я вирішила, що хтось повинен допомогти із цим жахливим безладом, і через свій сон я згадала про вас. Розумієте, я загубилася, я не могла знайти Дона. Він пішов, а переді мною – яр, прірва. Так, саме це слово. Прірва. Це звучить достатньо глибоко? Така глибока й така нездоланна. А ви були там, на іншому боці, ви простягнули руки та сказали: «Я хочу тобі допомогти». – Вона глибоко зітхнула. – Тому я прийшла до вас. Я втекла та прийшла сюди, тому що ви мусите нам допомогти. Якщо не допоможете нам, хтозна, що станеться. Ви маєте допомогти нам. Ви розпочали це все. Мабуть, скажете, що ви тут ні до чого. Що ви нам уже якось усе розповіли – розповіли всю правду про те, що сталося, а далі це вже не ваша справа. Ви скажете…

– Ні, – заперечив Калґарі, перебиваючи її. – Я не скажу нічого такого. Естер, це моя справа. Я згоден із вами. Коли щось починаєш, треба це закінчити. Я відчуваю це так само, як і ви.

– О! – Естер зашарілася. Раптом, як це з нею траплялося, вона погарнішала. – Тож я не сама! – вигукнула вона. – Зі мною хтось є.

– Так, моя люба. Ви не самі – якщо я можу чимось прислужитися. Досі від мене не було багато користі, але я намагаюся і ніколи не перестану намагатися допомогти. – Він сів і присунув свій стілець ближче до неї. – Тепер розкажіть мені все, – попросив він. – Усе так погано?

– Розумієте, це хтось із нас, – почала Естер. – Ми всі це знаємо. Приїхав містер Маршалл, і ми вдали, що віримо, ніби хтось проник до будинку, проте він знав, що це не так. Це хтось із нас.

– А ваш молодий чоловік… Як його на ім’я?

– Дон. Дональд Крейґ. Він лікар.

– Дон вважає, це ви?

– Він боїться, що це я, – відповіла Естер. Вона драматично заламала руки та подивилася на нього. – Можливо, ви теж вважаєте, що це я?

– О ні, – заперечив Калґарі. – О ні, мені добре відомо, що ви не винуваті.

– Ви так говорите, ніби впевнені.

– Я абсолютно впевнений, – підтвердив Калґарі.

– Але чому? Як ви можете бути певні?

– Через те, що ви сказали мені, коли я вийшов із будинку після того, як усе вам розповів. Ви пам’ятаєте? Те, що ви сказали мені про невинуватість. Ви не могли б цього сказати, ви не могли б цього відчути, якби були винуватою.

– О, – вигукнула Естер. – О, яке полегшення! Знати, що є хтось, хто справді так вважає!

– А тепер, – продовжив Калґарі, – ми можемо це спокійно обговорити?

– Так, – погодилась Естер. – Тепер, тепер я почуваюся зовсім по-інакшому.

– Просто з цікавості, – сказав Калґарі, – (але добре тримайте в голові, що я про це думаю), чому хтось хоч на мить міг припустити, що ви вбили свою прийомну матір?

– Я могла би це зробити, – зізналась Естер. – Я часто цього бажала. Іноді просто божеволіла від люті. Почувалася такою нікчемною, такою безпорадною. Мама завжди була такою спокійною і такою недосяжною, завжди все знала, завжди мала рацію. Іноді я думала: «О! Як я хочу її вбити». – Вона глянула на нього. – Ви розумієте? Ви ніколи не відчували такого замолоду?

Останні слова вкололи Калґарі. Схожий біль він відчував, коли в готелі Драймута Мікі кинув йому: «Ви видаєтеся старшим». «Замолоду»? Невже Естер гадає, що це було так давно? Подумки він повернувся в минуле. Згадав, як у дев’ятирічному віці радився в садку з іще одним маленьким хлопчиком з підготовчої школи про те, як найкраще позбутися містера Ворборо, їхнього вихователя. Він згадав свою лють і безпорадність, коли містер Ворборо сипав своїми саркастичними коментарями. Він думав, що Естер теж таке відчувала. Але що б вони з… Яке ж було його ім’я? Порч, так, ім’я того хлопчика було Порч. Попри їхні наради та плани, вони нічого не зробили для того, щоб позбутися містера Ворборо.

– Знаєте, – звернувся він до Естер, – ви б мали позбутися цих переживань іще багато років тому. Звісно ж, я їх розумію.

– Однак мама завжди так на мене впливала, – продовжила Естер. – Тепер я починаю розуміти, що це моя провина. Якби вона прожила трохи