Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Кілька хвилин стоїмо в черзі. Генрі якийсь напружений, наче насторожі. Він тримає мене за руку, але дивиться кудись поверх натовпу. В мене чудова нагода роздивитися його. Він прекрасний: волосся на плечах, зачесане назад, чорне та гладеньке. Він подібний до кота: худий, випромінює непосидючість та фізичну силу; вигляд має такий, наче збирається покусати. Одягнений у чорне пальто та білу бавовняну сорочку із запонками, які звисають незастебнутими з-під рукавів пальта, мила кислотно-зелена шовкова краватка, послаблена рівно настільки, щоб було видно мускули на його шиї, чорні джинси та високі чорні кросівки. Генрі збирає моє волосся в пучок та намотує довкруг зап’ястя. На якусь мить я – його в’язень. Відтак черга починає просуватися, і він мене відпускає.

Отримуємо квитки і пливемо з цією масою людей у будівлю. Навколо головної зали численні довгі коридори, ніші та балкони. Тут – ідеальне місце, щоб загубитися та щоб пошукати когось. Ми з Генрі підіймаємося на балкон, розташований поблизу сцени, й сідаємо за крихітний столик. Знімаємо верхній одяг. Генрі оглядає мене.

– Маєш чудовий вигляд. Гарна сукня, проте не можу повірити, що ти зможеш у ній танцювати.

Моя сукня з обтислого бузково-блакитного шовку, але достатньо добре розтягується, щоб у ній рухатися. Сьогодні зранку я пробувала робити це перед дзеркалом, і в мене добре виходило. Єдине, що мене турбує, – волосся: через сухе зимове повітря його стало вдвічі більше. Починаю заплітати косу, та Генрі спиняє мене.

– Будь ласка, не треба. Нехай буде розплетене.

Вийшли артисти на розігрів. Терпляче слухаємо. Поруч вештаються люди, спілкуються, курять. У партері – жодного вільного місця. Галас – надзвичайний. Генрі перехиляється через столик та кричить у моє вухо:

– Щось вип’єш?

– Колу.

Іде до бару. Кладу руки на поручні балкону та спостерігаю за натовпом. Дівчата у класичних сукнях та сукнях мілітарі, хлопці з ірокезами та у фланелевих сорочках, люди обох статей у футболках та джинсах, студенти та молодь віком трішки за двадцять, де-не-де трохи старший люд.

Генрі тривалий час немає. Гурт, що на розігріві, завершує свій виступ, лунають уривчасті аплодисменти. Технічні адміністратори починають збирати музичне устаткування та виносити на сцену якесь схоже. Я вже стомилася чекати. Отож лишаю наш столик та верхній одяг і пробиваюся крізь натовп народу на балконі до сходів, а далі – довгим, тьмяно освітленим коридором до бару. Генрі там немає. Повільно просуваюся коридорами та нішами, очима шукаючи Генрі, але вдаю, ніби нікого не шукаю, а просто собі йду.

Помічаю його у кінці коридору. Поряд із ним якась жінка, так близько, що на перший погляд здається, ніби вони обіймаються. Вона стоїть спиною до стіни, а Генрі схилений над нею, рука спирається об стіну трохи вище її плеча. Через цю їхню інтимність у мене аж забиває подих. Вона – блондинка, красива якоюсь німецькою вродою, висока й дуже ефектна. Підходжу ближче й бачу, що вони не цілуються, а б’ються. Генрі використовує свою вільну руку, щоб досягнути ще більшого ефекту від своїх слів. Раптом на її кам’яному лиці скупчується гнів, вона готова заплакати. Жінка щось кричить йому у відповідь. Генрі відступає та піднімає руки. Чую лише завершення їхньої сварки, аж коли він уже йде геть:

– Не можу, Інґрід, не можу. Вибач…

– Генрі! – Вона біжить услід за ним, і раптом обоє помічають мене, застиглу посеред коридору.

Генрі похмуро бере мене за руку й ми швидко йдемо у бік сходів. Переступивши три сходинки, озираюся і бачу, що вона й досі стоїть та дивиться нам услід, руки попід боки, безпомічна та напружена. Генрі озирається, і ми обоє продовжуємо підніматися сходами.

Якимось дивовижним чином наш столик усе ще вільний і все ще може похвалитися наявністю нашого верхнього одягу. Вимикають світло.

– Вибач. Ішов до бару та наштовхнувся на Інґрід… – намагається перекричати галас публіки Генрі.

Хто така Інґрід? Згадую, як стояла у ванній кімнаті Генрі з губною помадою у руці. Я мушу знати. Та нас огортає густа пітьма, і «Violent Femmes» виходять на сцену.

Ґордон Ґано стає до мікрофону, оглядає нас усіх, відтак лунають перші грізні акорди. Він нахиляється вперед та співає речитативом перші рядки пісні «Бульбашка на сонці»; починається тусня. Ми з Генрі сидимо та слухаємо, потім він перехиляється до мене через стіл та кричить:

– Хочеш піти звідси?

Танцмайданчик – кипляча маса народу.

– Хочу танцювати!

– Класно! Так! Ходімо! – полегшено промовляє Генрі. Стягує з себе краватку та засовує в кишеню пальта.

Проштовхуємося сходами униз і виходимо на танцмайданчик. Бачу Шаріс і Гомеса, які танцюють чи то разом, чи то порізно. Шаріс нікого не бачить і перебуває у стані крайнього збудження. Гомес ледве рухається, між зубів затиснена цигарка. Помічає мене та махає рукою. Пробиратися крізь натовп – наче переходити вбрід озеро Мічиґан; нас заносить усередину та затискує між людьми, ми підбираємося ближче до сцени. Натовп реве «Ще! Ще!», і «Femmes» своєю божевільною грою піддає жару у відповідь.

Генрі рухається під звук бас-гітари. Ми якраз позаду основного натовпу, з одного боку танцівники зі скаженою швидкістю лупляться один об одного, а з іншого – трясуть стегнами та молотять руками у такт музиці.

Танцюємо. Крізь мене прокочується музика, хвилі звуків хапають мене за хребет, рухають моїми ногами, стегнами, плечима, не питаючи дозволу в мозку. («Красива дівчинко, мені подобається твоя сукня, шкільна посмішка, о, так, де вона зараз, можу лише здогадуватися».) Розплющую очі й бачу, що Генрі, танцюючи, стежить за мною. Підіймаю руки, він обхоплює мене навколо талії, і я підстрибую. Мені відкривається панорамний вигляд на танцмайданчик, здається, на цілу вічність. Хтось мені махає, але до того, як я можу розгледіти, хто це, Генрі вже опускає мене додолу. Танцюємо впритул одне до одного, танцюємо окремо. («Як можна пояснити особистий біль?») Піт скочується градом. Генрі трусить головою, його волосся створює чорний вихор, на мені його піт. Музика підштовхує, глумиться наді мною («Немає заради чого жити, немає заради чого жити, немає заради чого жити».) Ми занурюємося в неї. Моє тіло гнучке, ноги заціпеніли, відчуття несамовитості охоплює від паху до маківки. Волосся повисло вологими шворками, прилипло до рук, шиї, обличчя та спини. Музика розбивається об стіну та затихає. Серце калатає. Кладу руку на груди Генрі, дивуюся від того, що у нього лише ледь пришвидшене серцебиття.

Згодом проходжу до жіночої вбиральні та бачу Інґрід, яка сидить на раковині