Читати книгу - "Бійцівський клуб"

Проблема в тому, що мій начальник мені начебто й подобався.

Якщо ти чоловічої статі, християнин, живеш в Америці, тоді твій взірець Бога — це батько. А часом батька можна знайти на роботі.

А ось Тайлерові мій начальник не подобався.

Поліція розшукуватиме мене. Я останнім залишив офіс минулої п’ятниці. Я заснув на роботі, а коли прокинувся, на столі осіла волога від мого дихання, а Тайлер телефоном сказав мені:

— Виходь. Надворі стоїть машина.

Надворі стоїть «каділлак».

Мої руки ще пахли бензином.

Автомеханік із бійцівського клубу запитав мене, що я хотів би зробити, перш ніж померти.

Я хотів позбутися роботи. Я дав Тайлеру дозвіл. Призволяйся на здоров’я. Убий мого начальника.

Проминувши свій понищений вибухом офіс, я доїжджаю на автобусі до кінцевої зупинки маршруту, майданчика, всипаного жорствою. Тут крайні житлові райони переходять у пустирі й зорані поля. Водій автобуса дістає термос і пакет зі своїм обідом і дивиться на мене у верхнє дзеркало заднього огляду.

Я намагаюся придумати, куди подітися, щоб копи мене не знайшли. Я на задньому сидінні автобуса бачу, що між мною і водієм сидить із двадцять осіб. Я нарахував двадцять потилиць.

Двадцять голених потилиць.

Водій автобуса обертається на своєму сидінні й каже до мене:

— Містере Дьорден, сер, я захоплююсь тим, що ви робите, справді.

Я ніколи раніше його не бачив.

— Ви маєте пробачити мені це, — мовить водій. — У комітеті кажуть, що ви самі це придумали.

Поголені голови обертаються одна за одною. Одна за одною вони встають. В одного в руці ганчірка, чути запах ефіру. Найближчий до мене тримає мисливський ніж. Чоловік із ножем — це автомеханік із бійцівського клубу.

— Ви смілива людина, — каже водій автобуса, — якщо відважилися зробити себе домашнім завданням.

— Стули пельку, — каже механік водієві автобуса. — Твоє діло вартувати, а не патякати.

Ти знаєш, що в руці однієї з мавпочок-космонавтів канцелярська гумка, щоб стягнути нею твої яйця. Мавпочки з’юрмлюються в передній частині автобуса.

— Ви знаєте, що ми збираємося робити, містере Дьорден. Ви самі нам наказали. Ви сказали, якщо хтось колись спробує закрити клуб, навіть якщо це будете ви самі, ми маємо тоді відрізати йому яйця.

Гонади.

Помідори.

Тестикули.

Уевос.

Лишень уяви, що твоя найкраща частина лежить заморожена в коробочці з-під канапок у будинку на Паперовій вулиці.

— Ви ж знаєте: битися з нами марно, — каже механік.

Водій автобуса жує свою канапку й поглядає на нас у дзеркало заднього огляду.

Завиває, наближаючись, поліцейська сирена. Десь віддалік, у полі, диркотить трактор. Птахи. Заднє вікно автобуса наполовину відчинене. Хмари. По краях посипаної жорствою автобусної стоянки росте трава. У траві гудуть чи то бджоли, чи то мухи.

— Нам просто потрібна невеличка річ у заставу, — каже механік із бійцівського клубу. — Цього разу, містере Дьорден, це не просто погроза. Цього разу ми таки мусимо їх відрізати.

Водій автобуса каже:

— Копи їдуть.

Сирена звучить десь перед автобусом.

Отож із ким же мені доведеться мати справу?

Поліцейська машина зупиняється перед автобусом, проблискові вогні блимають синім і червоним крізь його вітрове скло. Іззовні хтось кричить:

— Гей там, в автобусі! Не рухатися!

І мене врятовано.

Начебто.

Я можу розповісти копам про Тайлера. Я розповім їм усе про бійцівський клуб. Напевне, потраплю до в’язниці, і проект «Руїна» буде тоді їхньою проблемою, а мені не доведеться стежити поглядом за мисливським ножем.

Копи підіймаються до автобуса, перший із них каже:

— Уже відрізали?

Другий коп каже:

— Покваптесь, у нас ордер на його арешт.

Потім він знімає кашкет і звертається до мене:

— Нічого особистого, містере Дьорден. Приємно познайомитися нарешті з вами.

Ви всі робите величезну помилку, кажу я.

Механік мовить:

— Ви попереджали нас, що, можливо, будете таке казати.

Я не Тайлер Дьорден.

— І про таке ви нас попереджали.

Я змінюю правила. Нехай бійцівський клуб лишається, але більше нікого не каструватимемо.

— Так, так, так, — каже механік. Він іде до мене проходом між сидіннями, виставивши поперед себе ніж. — Ви попереджали, що обов’язково скажете таке.

Гаразд, нехай. Нехай я Тайлер Дьорден. Я Тайлер Дьорден, і я визначаю тут правила. І я кажу опустити ніж.

Механік гукає через плече:

— Який наш найкращий час на сьогодні у вправі з відрізанням яєць?

Хтось відгукується:

— Чотири хвилини.

Механік гукає:

— Хто-небудь заміряв час?

Обидва копи вже зайшли до автобуса й стоять спереду. Один із них дивиться на годинник і каже:

— Чекай хвилю. Зараз секундна стрілка дійде до дванадцяти, тоді й почнеш.

Коп каже:

— Дев’ять.

— Вісім.

— Сім.

Я пірнаю у відчинене вікно.

Вдаряюся животом об тонку металеву раму вікна, а позаду мене механік кричить:

— Містере Дьорден! Через вас наш рекорд наїбнеться!

Звисаючи з вікна, я намагаюся вчепитися за чорну гуму заднього ската. Хапаюся за диск колеса і тягнуся. Хтось хапає мої ноги й тягне. Я кричу до далекого тракторця: «Агов!» Знову: «Агов!» Я вишу донизу головою — кров кинулась мені до обличчя, воно все пашить. Я трохи витягую себе з вікна. Руки, що вчепилися за мої ноги, втягують мене назад. Краватка хльоскає мене по обличчю. Пряжка на ремені чіпляється за раму. Бджоли, і мухи, і трави — за кілька дюймів від мого обличчя, і я кричу: «Агов!»

Руки, що вчепилися за верх моїх штанів, шарпають мене, стягують штани з ременем через мою дупу.

Хтось усередині автобуса вигукує:

— Одна хвилина!

Черевики спадають мені з ніг.

Ремінна пряжка відчепляється від рами й прослизає досередини.

Руки зводять мої ноги докупи. Сонце нагріло металеву раму, і вона пече мені в живіт. Біла сорочка надимається й опадає, накриваючи мені плечі та голову. Я далі чіпляюся за диск, далі кричу: «Агов! Агов!»

Мої ноги зведено докупи й випростано. Штани зіслизають із них і зникають. Сонце гріє мені в дупу.

Кров стугонить мені в голові, від напруження вибалушуються очі, і я не бачу нічого, крім білої сорочки, що висить перед моїм обличчям. Десь диркотить трактор. Гудуть бджоли. Десь. Усе десь далеко-далеко, за багато тисяч миль звідсіля. Далеко-далеко за мною хтось вигукує:

— Дві хвилини!

Поміж моїх ніг прослизає рука й починає там мацати.

— Не робіть йому боляче, — каже хтось.

Руки, що тримають мене за ноги, далеко-далеко, за багато тисяч миль звідсіля. Уяви, що вони аж ген-ген за обрієм. Керована медитація.

Не треба уявляти собі металеву раму вікна, що, наче тупий гарячий ніж, розрізає тобі черево.

Не треба уявляти собі, як купа чоловіків смикають твої ноги, наче перетягують канат.

Далеко-далеко,