Читати книгу - "Місце для дракона"

– Ах, гидота! – крикнув полковник і натиснув на цингель.

Автоматна черга розпанахала їхні груди й животи, відкинула назад і повалила на підлогу.

– Якщо нам трапляться ще подібні чудовиська, їх треба негайно знищувати, – він подивився на мене. – Ви мене розумієте? Хоч це ми повинні встигнути зробити.

– Здається, нічого більше нам зробити й не вдасться.

– Жалієте, що пішли зі мною?

– Ні. Все одно хтось мусив на це відважитись.

У наступній палаті ми побачили двох чоловіків, що були прив’язані широкими ременями до залізних ліжок. Один лежав непорушно, інший повернув до нас голову, і то були перші очі, в яких ми виловили сліди розуму. Роти їхні були перебинтовані.

– Це… це мій товариш! – скрикнув полковник. – Капітан Коляда! Я впізнав його!

Чоловік мав довгі патли й бороду. Почувши своє прізвище, радісно закивав головою.

Ми в одну мить звільнили обох від ременів.

– Капітане! Як ви сюди потрапили?

– М-м-м… м-м-м… у-у-у… – промимрив щось той, зводячись із ліжка.

Його товариш, однак, лежав непорушно, і я, розбинтувавши йому рота, зрозумів, що він мертвий.

Капітан закотив рукави піжами і простяг до нас свої білі вихудлі руки.

Уся внутрішня поверхня рук була сколота шприцами. Потім він показав груди в синюватих плямах і знову спробував щось пояснити, але видобув одне лише нерозбірливе лопотіння.

– Над ним, очевидно, проводили якісь досліди, – здогадався я.

Капітан закивав головою. Раптом сполошився і почав показувати рукою на сусідню палату. Він теж розумів, що часу в нас обмаль.

Полковник відчинив її, і нашим очам відкрилася ще жахливіша картина.

На ліжках сиділо чотири зовсім голі жінки, і кожна бавилася зі щонайменше десятком малесеньких людинощуриків. Ці бридкі вертляві істоти вовтузилися в них на ногах, лізли до грудей і смоктали молоко.

Я не міг на це дивитися, мене нудило. Капітан стис кулаки і потряс ними в повітрі, імітуючи стрільбу з автомата. Проте полковник зволікав.

Жінки абсолютно не реагували на наш візит. Деяке сум’яття можна було помітити лише серед їхніх дітей, котрі, побачивши незнайомців, заметушилися і взялися забиватися жінкам межи ноги, під руки, увесь час наполохано попискуючи.

Капітан потягнув до себе полковників автомат, і той, не опираючись, віддав зброю.

Я вийшов у коридор і, спершись рукою об стіну, виблював просто на лискучу кахляну підлогу.

За спиною пролунали автоматні черги, пронизливий писк і конвульсивний вереск.

Коли вони вийшли з палати, я здивувався, які в них різні вирази обличчя. Полковник суворо ніс свій холодно-кам’яний вираз, натомість у капітана на вустах грала щаслива усмішка. Він тішився, що дістав можливість помститися.

– Ще троє дверей зосталося, – сказав полковник, перебираючи ключами. – Тут у них цілий дослідний інститут.

– Я туди не піду, – відказав я. – З мене досить.

– Піде він…

Ми чекали в коридорі, поки капітан закінчить свою справу. З кожної палати чулося те саме – спочатку постріли, потім розпачливе пищання людинощуренят і крик напівбожевільних жінок.

– Вертаймося, – скомандував полковник, коли все вже було скінчено.

– М-м-м… – замимрив капітан і побіг попереду, ведучи нас униз.

«Коли вже це скінчиться», – думав я. Ми проминули перший поверх і почали спускатися в підвал, аж зненацька пролунало голосне гарчання, і нам назустріч вискочило шестеро дебелих людинощурів з металевими прутами в руках. Їхня поява була настільки несподівана, що ми ледве встигли зупинитися. На щастя, капітан відзначився подиву гідною реакцією, бо, затуливши нас своєю спиною, відразу почав строчити з автомата. А проте кулі цих потвор не зупинили, вони продовжували наступати, розмахуючи прутами. Рани викликали у них ще сильніший напад люті, і нам довелося задкувати.

Тоді я випустив полум’я з вогнемета просто в їхні вискалені морди. Крик смертельного жаху пролунав у підвалі. Четверо з нападників повалилися на сходи, двоє кинулися тікати і зникли за закрутом.

Капітан, заволодівши автоматом, не випускав його з рук. Тепер він був нашим провідником, і цього разу теж ішов попереду, приймаючи на себе найбільшу небезпеку.

Ми спустилися в підвал і побачили металеві двері. Людинощури сховалися за ними. Та, мабуть, не тільки вони. Бо зі всієї поведінки капітана видно було, що там, за дверима, є щось дуже важливе для нас. Але чи воно повинно нам чимось допомогти, чи, навпаки, становило небезпеку і мусило бути знищене – цього ми не знали й покладалися лише на нашого нового товариша.

– Зараз я ці двері висаджу, – сказав полковник і примоцував до клямки гранати.

Ледве ми встигли сховатися за рогом, як могутній вибух струсонув стінами.

Замок на дверях відскочив.

Капітан рвучко відчинив двері, і нашим очам об’явилася зала з безліччю різних пристроїв, скляних посудин, реторт, пробірок з гумовими ручками, а в тому всьому щось вливалося, щось переливалося, булькотіло, шипіло й пінилося.

У глибині зали біля заґратованого вікна вовтузилися чотири потвори, шарпали ґрати і скавуліли з розпачу. Двоє ще мали в руках залізні прути, але, пам’ятаючи, як загинули їхні товариші, боялися дужче за інших і навіть не думали на нас нападати. Та ми все одно мусили їх знищити.

Вони не встигли сховатися від полум’я.

У ту ж хвилю несподівано пролунав постріл із пістолета, й полковник схопився за плече. Стріляли десь із-за приладдя. Капітан, мов кішка, вистрибнув на стіл, збиваючи ногами усе те скляне нагромадження. Когось він там за столами побачив, бо наступної секунди скочив туди з бойовим вигуком доісторичних племен.

Почулися метушня й відчайдушний вереск, який явно не належав капітанові.

Я обігнув довжелезного стола і побачив на підлозі нашого любого директора. Капітан наступив йому однією ногою на живіт і люто клацав цингелем. Диск вочевидь спорожнів.

– Зачекайте! – спинив я його. – Не вбивайте!

Капітан здивованими очима зиркнув на мене, але забрав ногу.

– Встаньте! – звелів я.

Лікар піднявся, трусячись від пережитого страху.

– Чому ви стріляли? – спитав я якомога спокійніше.

– Я не хотів… – заскавулів лікар. – Не хотячи…

Капітан нервовим рухом згріб зі столу пачку якихось брошур і, на секунду затримавши їх перед моїми очима так, щоб я встиг прочитати назву, шпурнув їх в обличчя лікареві.

– Це він розповсюджував? – озвався голос полковника у мене за спиною.

Капітан заперечливо захитав головою.

– Він що – це писав?

Капітан закивав.

– Я нічого не писав! Він бреше!

Директор закричав, гарячково зиркаючи то на полковника, то на капітана. Мене вже він не остерігався.

Але на столі містилася ще одна цікава річ. Щось схоже на рацію. Капітан, показуючи на неї, приклав два вказівних пальця до носа і зашморгав.

– Щур? –