Читати книгу - "Місце для дракона"

Капітан кивнув.

– Передавач сигналів для щурів? – спитав знову.

І ще раз отримав ствердну відповідь.

– Ага, то все це твоя робота?! Це ти і є той щурячий фюрер? – закричав полковник. – Тепер ти мені за все заплатиш!

– Нічого подібного! – боронився лікар. – Я не маю з цим нічого спільного!

Раптом знадвору пролунали вибухи гранат. Кілька щурів ударилися скривавленими тілами у вікно. Атака розпочалася.

– Пора нагору, – сказав полковник і подав капітанові диск. – Кінчайте з ним.

– Змилуйтесь! – верескнув істерично лікар. – Вони мене присилували! Я не хотів!

Ми покинули «щурячого фюрера» на капітана. Там, нагорі, не вгаваючи, стріляв автомат і гуркотіли гранати. Серед того галасу я ледве розрізнив звук короткої черги, що пролунала за спиною.

– Віоля! – раптом скрикнув полковник і, долаючи по дві-три сходинки, помчав нагору.

Тепер і я почув її голос – вона кликала на допомогу. Як виявилося, дівчина ледве встигла затягти в будинок візок і затраснути двері перед вискаленими пащеками тисяч щурів, які, вичекавши, доки вщухне у парку пожежа, кинулися в наступ. Чути було, як завзято вгризаються вони в двері.

– Де пан Крупа? – запитали ми водночас.

– Ві-ві-він там… – захлипала дівчина.

– Відчиніть двері! – сказав я полковникові й наставив вогнемета.

Але нас зупинив капітан, що піднявся на кілька сходинок і дивився у вікно. Знаками наказував не відчиняти дверей.

Я підбіг до нього і теж визирнув. Пан Крупа зник під густою ковдрою сірих тіл.

– Пізно, – зітхнув я.

– Він затулив собою візок, – пояснила Віоля, – мене силою заштовхав сюди.

Тут вона помітила кров у батька на плечі й заходилася бинтувати рану.

– Нічого страшного, – сказав полковник. – Але поки що рука зовсім безсила, і я не зможу тримати автомат…

– Бідолашний пан Крупа, – похитав я головою. – Загинути такою дикою смертю…

– Він загинув, як герой, – мовив полковник. – Загинув, рятуючи зброю. Якщо ми виживемо, то тільки завдяки йому.

Двері здригалися від щурячого натиску.

– Боже, невже їм нема ні кінця ні краю? – спитала Віоля.

– Найжахливіше не це, – відказав полковник. – Найжахливіше те, що ми зосталися самі… Більше нам нема на кого сподіватися… А щури… мені здається, вони вже видихаються… Це їхні останні сили, які вони кинули на нас. Так би мовити, всенародне ополчення.

Капітан вистрілив з автомата по коридору. Ватага щурів, котра мчала сюди, враз розлетілася на всі боки, забиваючись у щілини під стінами.

– Ти бач, які хитрі, – здивувався полковник. – Вже й воювати навчилися.

– Нічого, зараз я їм влаштую веселі танці, – сказав я.

– Не робіть цього. Там, у палатах, нещасні люди… Вони не врятуються з вогню.

– У нас лишилося не так багато часу. Мусимо якось видобутися звідси, – сказала Віоля.

Полковник потер рукою підборіддя:

– Маємо тільки один вихід… Марко і Віоля зодягнуть білі халати, виведуть божевільних, і всі разом вийдуть з будинку чорним ходом. Будинок, звичайно, оточений, але з тамтого боку залізні двері, і ледве чи їх штурмують щури. Ті, що там чатуватимуть, вас не зачеплять, божевільні їх не цікавлять. Лікарі теж.

– Тату, я нікуди без тебе не піду!

– І справді, що це ви надумали? Будемо боронитися до останку, – заперечив я.

– Нічого не вийде. Ми тут у пастці. Те, що я пропоную, дасть можливість врятуватися нам усім, а до того ще знищити тисячі щурів. Я їм сам налаштую пастку. Зараз ми з капітаном розкладемо тут усі наші балони з пальним, усі гранати й пачки з тротилом, з’єднавши все це бікфордовим шнуром. Рівномірно по всіх коридорах. Самі сховаємось у підвалі. Коли щури ввірвуться в будинок, дочекаємося, аби їх набилося сюди якомога більше, а тоді – бабах! Будинок запалає, як стіг соломи. А нам у підвалі тільки шиби висадить.

– А потім?

– Потім ми висаджуємо вибухівкою ґрати на вікні в підвалі і доганяємо вас.

Віоля подивилась на мене з надією, чекаючи, що я знову знайду, що заперечити. Але тепер мені аргументів забракло.

– Пора, – сказав полковник. – Мусите квапитись, щоб встигнути вивести звідси божевільних. Хтозна, може, вони ще прийдуть до тями після тих заштриків. Ми не можемо кидати їх напризволяще, адже то все були ідейні люди.

Час від часу в нашу розмову вривалися автоматні черги. То капітан обстрілював щурів, що проникали в коридор.

З божевільними особливої мороки не було. Вони покірно дозволили себе вивести за руки в коридор і терпляче чекали, поки виведемо інших. Ми поводилися з ними якомога обережніше, щоб, не дай Боже, не викликати у комусь із них страху чи гніву. Та ці нещасні перебували в такому глибокому стані апатії, що я вже зажурився, як ми будемо з ними рухатися через ціле місто. Адже самі вони й кроку не наважувалися зробити.

– Візьметеся за руки, – порадив полковник. – Марко попереду, Віоля посередині. Так ланцюжком і виберетеся звідси.

У двох божевільних були забинтовані голови, це навіяло мені думку і собі обмотатися бинтами, аби хтось, хто бачив мене у бою, не розпізнав тепер. Ми вдягли білі халати, а Віоля зав’язалася білою хустиною. Тепер ми скидалися чи то на санітарів, чи то на божевільних.

Полковник вручив нам пістолети, пачки з патронами і ножі.

– Це на крайній випадок. Але надіюся, що до цього не дійте… Зустрінемося за містом, коло річки, де колись були городи. Там тепер повно занедбаних хат. Розташуєте там божевільних і чекатимете на нас.

Капітан тим часом ґав не ловив, а хутенько розставляв по коридорах усе, що могло вибухати й швидко запалюватися. У підвалі знайшов кілька великих бутлів спирту і щедро ними полив підлогу.

– Поспішайте, – квапив полковник, проводячи нас до чорного входу.

6

Ми відчинили двері, залізо пронизливо заскавуліло, а перед нашими очима з’явився грізний щурячий загін. Зо два десятки одразу ж кинулися нам межи ноги, але полковник уже чекав їх з автоматом. Решта щурів розступилася. Божевільні їх не цікавили, і вони без спротиву давали нам дорогу. Я йшов обережно, щоб, не приведи лихо, не наступити комусь на хвоста. За спиною чулося голосне скавчання й автоматні черги. То щури намагалися проникнути в будинок попід ногами у божевільних. Нарешті я почув, як гримнули двері, і постріли вмовкли.

Якийсь щур вибіг мені на плечі й обнюхав потилицю, потім крутнувся туди-сюди і перескочив на рамено мого сусіда. Це був здоровань із бичачою шиєю і неймовірно тупим виразом на обличчі, настільки тупим, що, здавалося, він найбожевільніший з-поміж усіх божевільних. Та коли щур узявся і його обнюхувати, а писком тицьнувся в щоку, божевільний зненацька вискалив зуби й гаркнув так грізно, що бідного щура