Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

– Усе нормально,– запевняє Собака.– Я в нормі. Я доїду.

– Може, краще додому?– питаю.

– Ні,– говорить Собака.– Тільки не додому.

– Ладно,– кажу.– Але як ми туди доїдемо? Бабок усе одно немає.

– Треба було в цього мудака позичити,– говорить Вася.

– Не хочу я в нього позичати,– кажу.

– Ну, так що робити?

– Слухай,– раптом згадує Собака,– тобі ж Маруся щось за Молотова давала.

– Точно,– кажу.– Я зовсім забув.– Я лізу до кишені й дістаю звідти досить-таки нормальну двадцятку.– Прикол,– кажу.– У нас, виявляється, є купа грошей. Тільки треба їх десь поміняти. І при цьому відразу не витратити.

0.45

Ми здаємо нашу двадцятку в кіоску неподалік і ще навіть не встигаємо перерахувати суму в національному грошовому еквіваленті, як на нас натрапляє наряд. Навіть документи не запитали. Колообіг води в природі.

1.25

– Синок?

– Миколо Івановичу…

– Я ж тобі казав, щоб такого більше не було.

– Миколо Івановичу, я зараз поясню.

– Що ти мені, блядь, поясниш?

– Миколо Івановичу…

– Ладно,– каже Микола Іванович патрулю,– я їх забираю. Це з тобою?– питає він у мене й показує на Васю з Собакою.

– Зі мною,– кажу,– зі мною.

– І цей обриганий,– показує він ще раз на Собаку,– з тобою?

– Зі мною,– кажу.

– Ну ладно, ходімо до мене. Я їх забираю,– каже він ще раз патрулю,– поговорю з ними в МОЄМУ кабінеті, ясно?

– Товаришу капітан,– каже патруль,– ми ж їх, типу, для плану.

– Пішли на хуй,– каже їм Микола Іванович,– ясно?

– Ясно,– печально каже патруль і йде далі на полювання, план все-таки.

– Значить, так— ви двоє сидіть тут, у коридорі, й чекайте. А ти,– показує він на мене,– за мною.

– Добре,– кажу я і заходжу до завішаного агітацією кабінету.– Скільки у вас тут плакатів,– кажу.

– Ти, блядь, мені ще поговори,– нервує Микола Іванович.– Ти мені ще поговори. Я тобі, блядь, дам плакати. Я тобі що казав? Потрапиш мені на очі— уб’ю. Казав?

– Казали.

– Ну?

– Миколо Івановичу…

– Що?

– Вибачте. Я не збирався сьогодні пити. Ви розумієте… Ми просто з поминок.

– Звідки?

– З поминок.

– З яких поминок?

– Декан…– видушую я з себе.

– Що?

– Декан,– кажу я.– Помер у п’ятницю. Сьогодні хоронили. Ми допомагали на цвинтарі. Знаєте, там яму викопати, тіло присипати.

– Серйозно?– розгублено питається Микола Іванович.

– Ага.

– А без шнурівок чому ходиш?

– Так ви ж забрали, Миколо Івановичу.

Микола Іванович довго й печально мовчить, але шнурівок не повертає.

– Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?

– Не знаю,– кажу.– Бабок немає. Декан помер.

– Як його хоч звали— твого декана?

– А хєр його знає.

– Як?

– Ну, у нього прізвище таке було, знаєте…

– Розумію,– задумливо каже Микола Іванович.– І що за країна така блядська?– раптом каже Микола Іванович.– Народ мре, як мухи. У мене син у реанімацію потрапив.

– Як у реанімацію?– питаюсь.

– Та він, виявляється, три дні тому, уночі, поліз в аптеку. Каже, що за вітамінами. Ну, я-то знаю, за якими вітамінами, мене не обдуриш, із МОЇМ-то досвідом.

– Ну?

– Ось, поліз, гівнюк малий, через кватирку, набрав там якихось таблеток, зжер цілу упаковку, а коли ліз назад— його вирубало. Так у кватирці й застряг.

– О Господи,– кажу.

– Да,– Микола Іванович задумливо розглядає агітацію за моєю спиною.– Зранку народ в аптеку прийшов, бачать— він висить у кватирці й не дихає. Ну, вони злякалися, думають— усе, помер хлопець, коли до нього— а він дихає.

– Здорово,– кажу.

– Що— здорово? Він коли назад ліз, щось там собі вивихнув, а на ньому ще й куртка була, уявляєш— МОЯ куртка, одним словом, він застряг— ні туди, ні сюди. А його при цьому ще й ковбасить.

– Ну і що?

– Ну, вони викликали «швидку». «Швидка» каже: «Ми його звідти не витягнемо, він поріжеться або задушиться».– «Так що робити?»– питають вони у «швидкої». «Що робити,– кажуть ті,– що робити, не знаємо,– кажуть— хай висить, поки сам не випаде».– «Так його ж ковбасить»,– кажуть ті. «Ковбасить,– каже “швидка”,– ну так підгодовуйте його потрошку, щоби він там зовсім не кінчився». А ці придурки, уяви, справді почали його підгодовувати. Ну, йому, уйобку малолітньому, ясна річ, більше нічого й не треба, він і не думав звідти вилазити, уявляєш— висиш собі в чужій куртці, а тебе при цьому ще й наркотиками годують.

– Класно,– кажу.

– Да,– говорить Микола Іванович.– Що класно? Він же, щеня, навіть імені свого не назвав. Я з чергування приходжу, а моя кричить— син пропав. Уявляєш? Добре, що вони в нього в кишені наступного дня МОЄ посвідчення знайшли.

– А що вони по його кишенях лазили?– питаю.

– Таблеток шкода стало, я так думаю. Одне слово, наступного дня, уже десь під вечір, вони мене знайшли. Ну, ми разом його й витягли.

– Так це він у реанімацію вже після вас потрапив?

– Ти що?– насторожується Микола Іванович.– Думаєш, я його бив?

– Та ні, що ви.

– Я його взагалі ніколи не бив. Мені в падло його бити. У нього просто зневоднення організму, розумієш? Він же там майже дві доби просидів, на самих таблетках.

– Нічого собі,– кажу.

– Да,– задумливо додає Микола Іванович.

1.05

– Ти що— його знаєш?

– Так— зустрічалися колись.

– Ну й знайомі в тебе.

– Скажи спасибі, що взагалі відпустив. Сиділи б зараз у камері.

– Ще й коньяк останній забрав. Як ми тепер— без коньяку?

– У тебе все одно печія від нього.

– Ладно, поїхали вже куди-небудь. А то тут просто якась комендантська година,– і Вася відтягує мене від входу до роведе.

– Почекай,– кажу я,– мені відлити треба.

– Потім,– нервує Вася,– потім віділлєш.

– Не можу,– кажу я.

Відходжу за ріг сірої будівлі, начиненої газовими камерами, і ще навіть не встигаю зробити свою чорну справу, як звідкись із-за рогу вибігає Микола Іванович, мчить кудись, але все-таки помічає мене, печально киває головою.

– Ех,– говорить,– синок,– і біжить собі кудись у ніч.

До вокзалу ми доїжджаємо без пригод, таксист усю дорогу крутить носом і провітрює салон, обриганого Собаку це нервує, але