Читати книгу - "Інтернат"

Паша мовчить. Встають, рушають на вихід. Паша раптом повертається, бере з підвіконня консерви, ставить їх на долівку.

— Для чого? — не розуміє малий.

— Псам, — коротко пояснює Паша.

Виходять під місяць. Перетинають поле, знаходять діру в бетонному мурі. Далі рівчак, стежка, спалена вантажівка, що потрапила сюди невідомо як. Довго йдуть високим очеретом, стежка виводить до залізничної стрілки. Починаються вагони. Пройти безкінечним коридором паленого заліза, пролізти під чорною від сажі цистерною, вилізти на платформу, опинитися на вокзалі.

+

Людей стало ще більше. Хоча бомбили начебто саме тут. Ті, хто прийшов раніше, дивляться на новоприбулих із недовірою. Мовляв, нам і самим місця не вистачає. Збоку все це нагадує корабель, що йде на дно у відкритому океані. І ось пасажири сидять, дивляться на воду, що прибуває, а в цей час звідкись із глибин океану випливають пасажири ще одного корабля, який уже встиг благополучно затонути. Лізуть на корабель, хапаються за троси та рятувальні кола, тішаться, що так добре все склалось. А ті, що сидять нагорі, на палубі, дивляться на них із ненавистю, сиплють прокляття, обурюються, не виявляють жодного співчуття, жодної краплі співпереживання. Хоча потонуть, ясна річ, усі.

В залі очікування Пашу відразу ж вираховує патруль. Двоє молодих, у новенькій незабрудненій формі, ніби щойно з параду. Вивуджують Пашу з малим зі строкатого бабського натовпу. Підходять, підкреслено ввічливо вітаються, присвічують ліхтариками, просять показати документи. Доки Паша копається в кишенях, із підозрою розглядають кров на рукаві його куртки, свіжу глину на черевиках, темні мішки під очима, запалений під утоми та холоду погляд. На малого дивляться без інтересу. Хіба що чіпляються поглядом за бейсбольну битку, яка стримить у нього з рюкзака. Але хто їх знає, цих місцевих: може, вони тут просто бейсбол люблять, треба буде розпитати в начальства. Гортають Пашин паспорт, незадоволено гмикають, побачивши на першій сторінці прапор. Ще не звикли до того, що тут у всіх місцевих паспорт із ворожим для них прапором. Знаходять прописку, повертають документи.

— Що вокзал? Працює? — питає Паша, осмілівши. Говорить так, як і вони, правильною російською, навіть акцент намагається відтворити, хоча це особливого враження на військових не справляє.

— Ніхуя тут у вас не працює, — неохоче відповідає один. Другий узагалі відвертається від Паші, щоб не відповідати.

— Як нам виїхати звідси? — не здається Паша.

Військовий змірює його поглядом. Паша думає відступити, проте перехоплює погляд малого, який дивиться на військового, як на жабу. Себто без симпатії. Тоді й Паша ковзає по ньому поглядом, знизу вгору. Помічає підстрижені нігті, помічає поріз на шиї після гоління, помічає, як військовий шмаркає носом, застудившись, вочевидь, у бойовому поході. Зовсім пацан, думає Паша, призовник.

— Ви ж представники нової влади? — питає Паша, не приховуючи сарказму. — У мене дитина на руках.

— Ви в повній безпеці, — повертається до нього другий. Широкі вилиці, вузькі, заплилі якісь, розрізи очниць. Теж пацан.

— Добре, — погоджується Паша. — Нова адміністрація може забезпечити харчуванням тимчасово переміщених осіб?

— Яких осіб? — не розуміє вузькоокий.

— Тимчасово переміщених, — повторює Паша. — Ми, — тикає Паша в малого мертвим пальцем, — тимчасово переміщені особи. Ми тут тимчасово, ясно? Ви — нова адміністрація, да?

— Да, — погоджується вузькоокий. — Послухайте, — довірливо говорить, — зверніться до коменданта.

— Це де? — діловито уточнює Паша.

— В кімнаті чергового по вокзалу. Знаєте?

— Знаю, — сухо відповідає Паша, бере малого за руку, обходить патруль, іде залом очікування, переступаючи сонних, тимчасово переміщених пасажирів, що розклалися, де тільки можна: на підлозі, на підвіконнях, під колонами.

Новоприбулі прибули майже без речей: схоже, зовсім не мали часу зібратися, вибігали, в чому були, прихопили, що трапилось під руку. Хтось спить на своєму ж пальті, хтось — на покривалі, хтось під голову підклав зимові чоботи. Жодних валіз, жодних клунків, темні від страху та недосипання обличчя, обважнілі повіки, зморшки довкола очей. Сплять, притискаючи до себе дітей: щоб зігріти своїм теплом, щоб захистити своїм тілом. Паша переступає уважно, не хоче нікого зачепити. Малий також старанно перестрибує сонні тіла. Біля кімнати чергового двоє автоматників — сидять, розвалившись, на офісних кріслах. Один дрімає, другий порпається в телефоні, переглядає якісь фото. На Пашу навіть не дивляться — просто один перекриває автоматом вхід. Пашу це, втім, не зупиняє.

— У себе? — питає.

— Шо — у себе? — автоматник відриває очі від телефона.

— Комендант, блядь, питаю, у себе? — повторює запитання Паша.

— Чьо при дитині лаєшся? — ображається автоматник.

— Я вчитель, мені можна, — коротко пояснює Паша.

Якусь мить автоматник аналізує почуте. З аналізом не складається.

— У себе, — каже. — Тільки він зайнятий.

— Угу, — говорить Паша й прочиняє двері.

Коменданту далеко за п’ятдесят. Великий, червонопикий. Очевидно, проблеми з тиском. Нервово крутиться на офісному стільці. Штани з лампасами, офіцерські чоботи. Якийсь дивний мундир із незрозумілими погонами. На грудях хрести. Схожий на оперного співака з провінції. На плечі накинув знайомий Паші бушлат із бобровим коміром. Поруч із ним стоїть ще один військовий — ад’ютант, відразу розуміє Паша, — товстощокий, огрядний, стрижений під нуль. У камуфляжі, з нагаєм у руках. Карає тих, хто порушує на вокзалі правила пожежної безпеки, припускає Паша. Дихати в кімнаті нічим. Жалюзі рішуче зірвано, вікно забите фанерними щитами. Телевізор у кутку стоїть із вибитим кінескопом. На підлозі — потоптаний калькулятор. Поруч — генератор на бензині, важко працює. Від нього тягнуться дроти, світить велика лампа. Побачивши Пашу з малим, комендант напружується, обличчям відразу розпливається рожева пляма, наче ніжний опік.

— Хто такий? — питає суворо.

Говорить російською, з питальної інтонації відразу ж вилізає акцент.

— Учитель, — відповідає Паша й соває йому руку.

Комендант розгублено тисне. Ад’ютанту теж не залишається нічого іншого.

— Я від імені громадськості, — говорить Паша, не відпускаючи руку. — Уповноважений.

Слово уповноважений коменданту не подобається. За такі слова, по совісті, розстрілювати треба. Він висмикує свою руку з Пашиної долоні.

— Що у вас із рукою? — питає строго, киваючи на закривавлений носовик.

— Так, — недбало відповідає Паша, — дрібниці.

При цьому значуще торкається перев’язки, ніби показуючи: еге ж, дрібниці, на війні й не таке буває. Комендант дивиться з розумінням, але Паша мовчить, тож він починає нервувати.

— Так що ви хочете? — запитує.

— Громадськість цікавиться, — говорить Паша, — як буде вирішуватись проблема з харчуванням і транспортом. У багатьох діти на руках.

— Діти, — незадоволено відповідає на це комендант, витираючи рукавом спітнілу шию. — Ви ж бачите, що робиться. Місто прострілюється. А ви: діти.

— То якими будуть дії адміністрації щодо тимчасово переміщених осіб? — Паша відчуває, що говорить