Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

* * *

На розстані доріг стояв дороговказ, стовп із прибитими до нього дошками, що вказували на чотири сторони світу. Усі були засрані мандрівним птаством та густо поцятковані дірами від арбалетних стріл. Здавалося, кожен проїжджий вважав своїм обов’язком вистрелити по дороговказу. Тож аби прочитати написи, треба було підійти впритул.

Відьмак підійшов. І розшифрував напрямки. Дошка, що вказувала на схід— відповідно до положення сонця— мала напис «Хіппіра», протилежна їй направляла в Тегмонд. Дошка третя вказувала шлях на Фіндетанн, а четверта— невідомо куди, бо напис хтось замазав смолою. Але Ґеральт уже приблизно знав, де він опинився.

Телепорт викинув його в межиріччі двох рукавів річки Понтар. Південне відгалуження, зважаючи на розміри, навіть дочекалося від картографів власної назви— на багатьох мапах воно звалося Емблою. А країна, — чи, скоріше, країночка, — що лежала між відгалуженнями, звалася Емблонією. Звалася колись, досить давно. І досить давно зватися припинила. Королівство Емблонія припинило існувати десь із півстоліття тому. І були для того причини.

У більшості королівств, князівств та інших форм організації влади та суспільного устрою на відомих Ґеральтові землях справи— у цілому, так би мовити, — складалися та йшли більш-менш непогано. Система, щоправда, інколи кульгала, але ж функціонувала. У переважній частині суспільних устроїв правлячий клас правив замість того, аби виключно красти та піддаватися азарту, змішаному з розпустою. Лише невеликий відсоток суспільної еліти складався з людей, які вважали, що гігієна— це ім’я проститутки, а гонорея— це пташка з родини жайворонкових. Люд робітничий та рільничий лише в малій частині складався з кретинів, які жили сьогоденням та сьогоднішньою горілкою й були нездатні усвідомити залишками свого розуму щось таке неусвідомлюване, як «завтра» та «завтрашня горілка». Жерці в більшості своїй не видурювали в людей грошву й не розтлівали неповнолітніх, а перебували в храмах, повністю присвятивши себе спробам вирішити невирішальні таємниці віри. Психопати, диваки, дурні та ідіоти не пхалися до політики та на важливі посади в уряді й адміністрації, а займалися лише знищенням власного родинного життя. Сільські дурники сиділи по селах, не намагаючись гратися в народних трибунів. Так було в більшості країн.

Але королівство Емблонія до більшості не належало. Було воно меншістю з точки зору будь-якої з вищезгаданих позицій. І з будь-яких інших.

Тож воно й захиріло. А тоді й зникло. Подбали про те могутні сусіди— Темерія та Реданія. Емблонія, політично невдалий витвір, мала при тому певне багатство. Бо лежала вона в алювіальній долині річки Понтар, яка віками несла сюди з паводками намул. З нього утворювалися мади— надзвичайно родючі та придатні для рільництва ґрунти. Під правлінням володарів Емблонії мади швидко почали перетворюватися на зарослі заплавами негодящі землі, на яких мало що вдавалося посіяти й ще менше зібрати. Темерія та Реданія тим часом мали чималий приріст населення, і рільнича продукція для них стала справою виживання. Мади Емблонії вабили. Тож два розділені річкою Понтар королівства без зайвих церегелів поділили Емблонію між собою й викреслили з мап її назву. Частина, анексована Темерією, дістала назву Понтарія, а частина, що перейшла до Реданії, стала Приріччям. На намулові ґрунти стяглася сила-силенна люду. Під наглядом умілих управителів у результаті розумної сівозміни та меліорації ареал цей, нехай малий, став справжнім рільничим рогом достатку.

Але скоро розпочалися суперечки. Тим палкіші, чим багатший врожай давали понтарські мади. Договір, що розмежовував кордони Темерії та Реданії, містив у собі записи, що дозволяли досить широку інтерпретацію, а додані до договорів мапи допомоги не надавали, бо картографи роботу свою зробили поганюче. Та й річка додала своє: після сезону дощів вона могла змінитися та пересунути своє річище на дві-три милі. Таким-то чином ріг достатку перетворився на яблуко розбрату. Собаці під хвіст пішли плани династичних мар’яжів та союзів, посипалися дипломатичні ноти, митні війни та торговельні реторсії. Прикордонні конфлікти набрали силу, кровопролиття стало майже неминучим. І врешті кров пролилася. А потім це ставалося регулярно.

У своїх мандрівках у пошуках роботи Ґеральт зазвичай уникав земель, на яких нерідко доходило до збройних сутичок, бо в таких місцях із роботою було сутужно. Раз-другий познайомившись із регулярною армією, найманцями чи мародерами, селяни переконувалися, що вовкулак, який нишпорить навколо, стрига, троль під мостом чи ліч з-під кургану— це по суті малі проблеми та мала загроза й що на відьмака шкода грошей. Що є справи значущіші, як, наприклад, відбудовування спаленої військом хати чи купівля нових курей замість тих, яких вояки покрали та з’їли. Через ці причини Ґеральт погано знав землі Емблонії— чи ж, якщо вірити сучасним мапам, Понтарії та Приріччя. Не мав він особливо поняття, до яких з указаних на дороговказі місцевостей було б найближче й куди він повинен іти від роздоріжжя, аби якнайшвидше попрощатися з пустинню та привітати сяку-таку цивілізацію.

Ґеральт вирішив іти до Фіндетанна, чи то на північ. Приблизно в тому напрямку лежав Новіград, туди він мусив дістатися, а якщо хотів отримати назад свої мечі, то точнісінько до п’ятнадцятого липня.

Приблизно через годину швидкого маршу він вліз просто в те, чого найбільше хотів уникнути.

* * *

Зовсім поряд від вирубки був хлопський двір: крита соломою хатинка та кілька клунь. Той факт, що там щось діється, підтверджував лютий гавкіт собаки та страшенний крик дворового птаства. Вереск дитини та плач жінки. Прокляття.

Він підійшов, лаючи про себе однаково як свою невдачу, так і своє сумління.

У повітрі літало пір’я, один зі збройних приторочував до сідла спійману птицю. Другий збройний шмагав нагаєм селянина, який корчився на землі. Інші шарпалися з жіночкою в подертій одежині й з дитиною, що чіплялася жіночці за ноги.

Він підійшов, без церемоній упіймав підняту руку з нагаєм, викрутив. Збройний завив. Ґеральт пхнув його на стіну курника. Схопив за комір, відтягнув іншого від жінки, відштовхнув до тину.

— Геть звідси, — виголосив коротко. — Пішли.

Швидко видобув меча на знак того, аби трактували його серйозним чином, відповідно до ситуації. І щоб вони добре пам’ятали про можливі наслідки невірного поводження.

Один зі збройних голосно засміявся. Другий підхопив той регіт, хапаючись за руків’я меча.

— Ти на кого кидаєшся, волоцюго? Смерті шукаєш?

— Я сказав: геть звідси.

Збройний, що приторочував птицю, розвернувся. І виявився жінкою. Ладною, хоча й з неладно примруженими очима.

— Життя тобі немиле? — Як виявилося, губи жінка вміла кривити ще більш неладно. — А може, ти розумово відсталий? Може, рахувати не вмієш? То я тобі допоможу. Ти лише один, а нас—