Читати книгу - "Гробниця"

Це вона насправді бачить чи, може, то якийсь оптичний ефект?

Тим часом постать зникла в густих сутінках. Леоні здалося, що вона почула, як ударив церковний дзвін далеко внизу в долині — однією сумною високою нотою, що швидко розчинилася в повітрі. Одначе, прислухавшись, Леоні почула лише звуки сільських сутінків. Шерхіт вітру в кронах дерев, попискування пташок, які лагодилися спати. Пронизливий крик сови, що готується до нічного полювання.

Збагнувши, що шкіра її оголених рук узялася мурахами, Леоні зачинила вікно й, трохи повагавшись, засмикнула штори. Чоловік, що його вона побачила, міг бути садівником, котрий хильнув чарчину, або хлопцем, який скоротив собі шлях, перетинаючи галявину в недозволеному місці. Проте було в тій сцені щось неприємне, щось загрозливе. Правду кажучи, від побаченого дівчині стало лячно й тривожно.

Раптом тишу в кімнаті порушив різкий стук у двері.

— Хто там? — від несподіванки скрикнула Леоні.

— Це я, — вигукнув Анатоль. — Ти вдягнена? Можна ввійти?

— Зараз, трохи зачекай.

Леоні зав’язала халат, поправила волосся — і з подивом виявила, що в неї тремтять руки.

— Що сталося? — спитав Анатоль, коли вона відчинила двері. — У тебе був якийсь стривожений голос.

— Та ні, усе гаразд, — швидко відказала Леоні.

— А ти впевнена, манюню? Боти бліда, наче смерть.

— Ти не гуляв недавно на галявині? — раптом спитала вона. — Буквально кілька хвилин тому?

Анатоль похитав головою.

— Я дійсно залишився на деякий час на терасі після того, як ти пішла, але не довше, ніж потрібно, щоб викурити цигарку. А що сталося?

— Та я… — почала Леоні, але раптом передумала. — Та ні, то мені здалося. Нічого, усе гаразд.

Анатоль скинув з крісла одіж Леоні та всівся в нього сам.

Може, то хтось із фурманів або конюхів.

Діставши коробку сірників і портсигар, він поклав їх на столик.

— Будь ласка, тільки не тут, — сказала Леоні благальним тоном. — Твій тютюн такий ядучий!

Анатоль стенув плечима й, запустивши руку в кишеню, видобув звідти невеличку блакитну книжечку.

— Ось поглянь, що я тобі приніс, — сказав він. — «Демони, злі духи та привиди гірських країв».

Та Леоні не слухала його. Вона знову кинула погляд на вікно, наче той, кого вона побачила, і досі прокрадався по галявині.

— Ти й справді почуваєшся нормально? Бо ти дійсно бліда наче крейда.

Голос брата повернув Леоні до реальності. Вона з подивом зиркнула на книжку у своїх руках, наче вперше її побачила.

— Зі мною все гаразд, — відрубала вона, знітившись. — Що це за книга? У якому стилі вона написана?

— Не маю уявлення. Як на мене, жахлива, але тобі таке читво до вподоби. Лежала запилена на полиці в бібліотеці. Її автором є такий собі мосьє Одрік Беяр. Ізольда збирається, до речі, запросити його в суботу на вечерю. У цій книзі є пасажі про Домен де ля Кад. Виявляється, що з цим регіоном і з цим маєтком зокрема пов’язана безліч історій про демонів, злих духів та привидів. Ці історії сягають епохи релігійних війн сімнадцятого сторіччя.

Анатоль осміхнувся. Леоні підозріло примружилась.

— А що спонукнуло тебе до акту такої фантастичної щедрості й турботи?

— А хіба брат не може хоч інколи зробити щось приємне для своєї сестри?

— Деякі брати — так. Утім, на тебе це щось не дуже схоже.

Анатоль благально склав руки.

— Ну гаразд, здаюся. Мушу зізнатись, я гадав, що це допоможе тримати тебе подалі від гріха.

Леоні кинула в нього подушку, але він ухилився.

— Мимо! — прокоментував він і розсміявся. — Кидок украй неточний. — Швидко забравши зі столу цигарки та сірники, він сягнистим кроком рушив до дверей. — Розкажеш, чи знайшли ви спільну мову з мосьє Беяром. До речі, гадаю, що нам слід приєднатися до Ізольди й випити разом з нею о дев’ятій вечора. Як ти гадаєш?

— А тобі не видається дивним, що на сьогодні не заплановано вечері?

Анатоль здивовано підняв брови.

— А в тебе що, апетит розігрався?

— Та ні, але ж…

— Якщо ні, то помовч. Т-с-с-с… — Анатоль приклав до рота палець. Потім підійшов до дверей і відчинив їх. — Читай книжку, мала. Коли прочитаєш — розповіси.

Двері зачинились, і Леоні почула, як брат, насвистуючи, упевнено закрокував довгим коридором до своєї спальні.

Потім гупнули двері, і в будинку знову запанувала тиша.

Годинник на камінній полиці пробив півгодини.

РОЗДІЛ 26

Париж

На центральні вулиці й бульвари опустилися задушливі сутінки. Квартали на околицях міста, їхні заплутані вулички й провулки теж потерпали від задушливого вечірнього смогу.

Температура різко впала. Повітря швидко вистигало.

Будівлі й люди, трамваї та екіпажі несподівано вигулькували з темряви та знову ховалися в неї, немов привиди. Навіси кафе на Рю д’Амстердам лопотіли на поривчастому вітрі, наче птахи, що ось-ось збираються відлетіти. На Великих бульварах гойдались і тремтіли гілки дерев.

По тротуарах дев’ятого округу та по зелених алеях парку Монсо вітер ганяв опале листя. Воно злітало вгору, танцювало в повітрі й знову падало на землю. Не було в парку ні веселих дітлахів, ані заклопотаних няньок. Уся дітлашня сховалася від негоди в посольських будинках. Нові телеграфні дроти на поштовому відділенні завібрували й загули, а трамвайні рейки засвистіли.

О сьомій тридцять туман змінився дощем. Його холодні та важкі, ніби дробини, краплі, падали спочатку повільно, а потім — дедалі рясніше й швидше. Заторохтіли віконницями слуги, закриваючи вікна. У восьмому окрузі ті, хто й досі залишався на вулиці, намагалися сховатися від буревію в кафе «Вебер». Вони замовляли абсент і пиво та сварилися через нечисленні ще не зайняті столики. Безпритульні жебраки й волоцюги шукали прихистку під мостами та в залізничних арках.

На Рю де Берлін Маргарита Верньє лежала у фотелі у своїй квартирі. Одну руку вона поклала під голову, а другу перекинула через бильце дивана, узявшись пальцями за покривало. Вона нагадувала замріяну дівчину, що прилягла відпочити в літньому прогулянковому човні, звісивши руку за борт. І лише синюшність губів, пурпурова рана під підборіддям і страхітливий браслет із застиглої крові на понівеченому зап’ястку виказували те, що вона не спала.

Як Тоска, як Емма Боварі та як Кармен, приречена героїня Проспера Меріме, Маргарита була прекрасна у своїй смерті. Скривавлений ніж лежав поруч, наче випав з її ослаблих пальців.

Вікторові Константу було цілком байдуже до її присутності. Маргарита Верньє зникла з його свідомості тієї самої миті, коли він отримав від неї те, що хотів.

У кімнаті панувала тиша, тільки годинник цокав на камінній полиці.

Було темно, лише поодинока свічка створювала довкола себе невелике кружальце