Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

Яма роззявила свою непроглядну чорну пащеку так, що я зрозумів — вона бездонна. І все ж таки у мене було таке відчуття, ніби хтось намагається повстати з прірви — якесь надзвичайне уособлення зла.

«Малий герою, — пролунав із пітьми задоволений голос, — такий немічний, такий юний, але, можливо, тобі це вдасться».

Голос, моторошний та похмурий, явно належав якійсь стародавній істоті. Від кожного слова у мене ціпеніло все тіло.

«Вони послали тебе невірним шляхом, хлопчику, — вирекло створіння. — Давай складемо угоду, і я віддам те, що тобі потрібно».

Мінливий образ з’явився над прірвою: це була моя мати, що застигла в той момент, коли розтанула у золотому сяйві. Обличчя мами було спотворене болем, ніби Мінотавр досі душив її. Очі дивилися на мене впритул, благаючи: «Тікай!»

Я спробував гукнути, але голос не слухався мене.

Скреготливий моторошний регіт залунав із розщелини.

Невидима сила штовхала мене вперед. Вона затягла б мене в цю яму, коли б я не так міцно тримався на ногах.

«Допоможи мені підвестися, хлопчику. — Голос залунав із ще більшою люттю. — Принеси мені жезл. Завдай удару підступним богам!»

«Ні! Прокинься!» — шепотіли довкола мене душі померлих.

Образ матері став згасати. Істота з ями не вгавала.

Раптом я зрозумів, що вона не намагається затягти мене вниз. Навпаки, з моєю допомогою вона хоче вилізти звідти.

«Добре, — бурмотів голос. — Добре».

«Прокинься, — шепотіли мертві. — Прокинься!»

Хтось трусив мене за плече.

Я розплющив очі й побачив сонячне світло.

— Чудово, — мовила Аннабет, — наш зомбі принаймні живий.

Я весь тремтів, пригадуючи свій сон. Я досі відчував на своїх грудях лапи чудовиська з прірви.

— Чи довго я спав?

— Досить довго як для того, щоб я встигла приготувати сніданок. — Аннабет кинула мені пакетик сирних чіпсів, які захопила у закусочній тітоньки Ем. — А Гровер сходив на розвідку. Поглянь, він знайшов собі друга.

Я спробував сфокусувати зір.

Гровер, схрестивши ноги, сидів на ковдрі й тримав на колінах напрочуд пухнасте і на диво бруднюще, неприродно рожеве опудало.

Ні, вибачте. Це було не опудало, а рожевий пудель.

Подивившись на мене, пудель знервовано гавкнув.

— Усе гаразд, — мовив до собаки Гровер.

— Ти що… розмовляєш з цим? — Я розгублено закліпав очима.

— Це, — попередив Гровер, — наш квиток на захід. Тому поводься з ним більш ввічливо.

— Ти вмієш розмовляти з тваринами?

Гровер не звернув на мої слова жодної уваги.

— Персі, познайомся, це Гладіолус. Гладіолусе, це Персі.

Я втупився в Аннабет, сподіваючись, що вона не витримає й розрегочеться з жарту, який вони на пару втнули, щоб поглузувати з мене, але дочка Афіни була вбивчо серйозною.

— Я не вітаюсь із рожевими пуделями, — пхикнув я. — І досить про це.

— Персі, — втрутилась Аннабет, — я привіталась із пуделем. Тепер твоя черга.

Пудель знову загарчав.

І мені довелося з ним привітатися.

Гровер повідомив, що натрапив на Гладіолуса в лісі, після чого вони разбалакалися між собою. Пудель утік із місцевої заможної родини, яка пообіцяла двісті доларів винагороди за його повернення. Насправді Гладіолусу зовсім не хотілося повертатися додому, але він був готовий піти на це, щоб допомогти Гроверові.

— А як Гладіолус дізнався про винагороду? — спитав я.

— Та ж він читає об’яви, — відповів Гровер. — Ось так!

— Та досить вже, — відмахнувся я. — Досить мене дурити.

— Отже, ми повертаємо Гладіолуса, — пояснила Аннабет тоном верховного стратега, — отримуємо гроші й купуємо квитки до Лос-Анджелеса. Все просто.

Я згадав про свій сон — шепіт померлих, істоту з прірви, мамине обличчя, що мерехтіло, зникаючи в золотому сяйві.

— Тільки тепер ніяких автобусів, — з острахом сказав я.

— Добре, — погодилась Аннабет.

Вона вказала вниз, на підніжжя пагорбу, де проходила залізниця, яку я вчора не побачив у нічній темряві.

— Неподалік звідси розташовується станція «Амтрак». Гладіолус повідомив, що потяг на захід відходить опівдні.

Глава тринадцята

Я ЗАНУРЮЮСЬ У СМЕРТЬ

Протягом двох днів ми їхали потягом «Амтрак», який рухався на захід, залишаючи позаду пагорби, річки та золотаві пшеничні лани.

На нас жодного разу ніхто не напав, але я почувався знервованим. Важко було позбутися відчуття, що за нами стежать — згори, а може, й знизу — і хтось просто чекає нагоди.

Я намагався особливо не висовуватись, оскільки моїм ім’ям із фотографіями рясніли передовиці кількох газет східного узбережжя. «Трентон реджистер ньюс» помістила фото, зроблене туристом, коли я виходив з автобуса. Погляд у мене був дикуватий. Меч зловісно виблискував у руці. Він був схожий на бейсбольну біту або палицю для лакросу.

«Дванадцятирічний Персі Джексон, який розшукується у справі зникнення своєї матері, що сталася два тижні тому в Лонг-Айленді, сфотографований під час своєї втечі з автобусу, де він чіплявся до кількох жінок похилого віку. Автобус вибухнув на узбіччі східного шосе Нью-Джерсі невдовзі після того, як Джексон утік із місця злочину. За словами очевидців, поліція вважає, що хлопчик подорожує з двома підлітками — своїми спільниками. Його вітчим Гейб Ульяно запропонував винагороду готівкою за будь-яку інформацію, що сприятиме затриманню хлопчика».

— Не турбуйся, — сказала мені Аннабет. — Смертним поліцейським ніколи нас не знайти. — Але в її голосі не відчувалося особливої впевненості.

Залишок дня я провів, то гуляючи з кінця в кінець потягу (оскільки, чесно кажучи, сидіти вже набридло), то дивлячись у вікно.

Одного разу я помітив родину кентаврів, яка неслася учвал пшеничним полем, тримаючи луки напоготові, очевидно, в надії добути собі обід. Хлопчик-кентавр, схожий на другокласника, що сидить верхи на поні, перехопив мій погляд і помахав у відповідь. Я роззирнувся вагоном: ніхто нічого не помітив, дорослі пасажири з головою занурились у свої ноутбуки або журнали.

Наступного разу ввечері я побачив у лісових хащах якогось великого звіра. Я міг би присягнути, що це був лев (звірюга була завбільшки з джип), от лишень леви не живуть в американських лісах. Його шерсть яскраво відблискувала золотом у передзахідному світлі. Потім він одним стрибком зник за деревами.

Винагороди за Гладіолуса вистачило нам лише на те, щоб придбати квитки до Денвера. На доплату за місця у спальному вагоні грошей вже не було, тож довелося дрімати сидячи. Шия в мене заніміла. Я намагався не пускати слину, коли спав, оскільки поруч сиділа Аннабет.

Гровер хропів, бекав уві сні й постійно будив мене. Одного разу він хвицнув і загубив свої бутафорські ноги. Нам з Аннабет довелося прилаштовувати їх назад, поки ніхто не помітив.

— Ну, — спитала мене Аннабет, коли ми взули на Гровера його черевики, — хто там потребує твоєї допомоги?

— Про що