Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

— «Пама»? Це щось на кшталт засобу для миття посуду?

— Пан! — обурено вигукнув Гровер. — П-А-Н. Великий бог Пан! Навіщо, як ти гадаєш, мені потрібне право на пошуки?

Несподівано галявиною повіяв дивний вітерець, який на мить заглушив сморід сміття, що гнило. Він був повний запаху ягід, диких квітів і чистої дощової води — всього, що колись було в цьому лісі. Раптом я відчув напад незрозумілої туги за тим, чого ніколи не знав.

— Розкажи мені про свої пошуки, — попросив я.

Гровер недовірливо глянув на мене, ніби боявся, що я глузуватиму з нього.

— Бог Дикої Природи щез дві тисячі років тому, — сказав він. — Матрос з Ефесу чув загадковий голос, що гукав до нього з берега: «Скажи їм, що великий бог Пан помер!» Коли люди почули цю новину, то повірили їй. Вони грабували царство Пана від давніх часів. Але для сатирів Пан був господарем і вчителем. Він захищав нас і дику природу по всій землі. Ми відмовилися вірити в те, що він помер. Найвідважніші сатири — покоління за поколінням — присягають присвятити своє життя пошукам Пана. Вони шукають його по всій землі, досліджуючи всі незаймані закапелки світу, сподіваючись знайти місце, де він сховався, і розбудити його.

— Ти також хочеш вирушити на ці пошуки?

— Це мрія всього мого життя, — відповів Гровер. — У них брав участь мій батько. І дядько Фердинанд… скульптуру якого ти бачив там…

— Так, вибачай.

— Дядько Фердинанд знав, що ризикує. — Гровер скорботно похитав головою. — І батько так само. Але мені пощастить. Я буду першим, хто вирушить на пошуки й повернеться живим.

— Ну, ти й базікало… Стривай, як це першим?

Гровер дістав із кишені свої очеретяні сопілки.

— Нікому з тих, хто вирушив на пошуки, не вдалося повернутися. Варто було їм піти — і вони зникали.

— Ані разу за дві тисячі років?

— Ні.

— А твій батько? Ти хоч приблизно уявляєш, що саме могло з ним статися?

— Гадки не маю.

— І все-таки хочеш піти за ним, — вражено підсумував я. — Я маю на увазі, чи ти справді вважаєш, що знайдеш Пана?

— Я мушу вірити в це, Персі. У це вірить кожний шукач. Це єдине, що не дозволяє нам впасти у відчай, коли ми бачимо, на що люди перетворили світ. Я повинен вірити, що Пана все ще можна розбудити.

Я довго вдивлявся у помаранчеве марево в небі, намагаючись зрозуміти, як Гровер може вірити в таку безнадійну мрію. А потім подумав: чим я кращий?

— Як ми проникнемо до царства мертвих? — спитав я. — Тобто які в нас шанси проти бога?

— Не знаю, — признався Гровер. — Але там, у Медузи, коли ти шукав її кабінет, Аннабет казала мені…

— Отакої, я й забув. Аннабет завжди має напохваті план.

— Не суди її суворо, Персі. Життя в неї було нелегке, але людина вона добра. Врешті-решт вона вибачила мені… — Він раптом змовк.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я. — Що саме вибачила?

Але Гровер підніс до рота сопілку, повністю зосередившись на мелодії.

— Стривай-но! — Здається, я здогадався. — Першого разу тобі доручили бути хранителем п’ять років тому. Аннабет у таборі вже п’ять років. Невже вона була твоїм першим завданням, з яким ти не впорався…

— Я не можу розповідати про це, — замотав головою Гровер; я помітив, як тремтить його нижня губа, і вирішив, що він розплачеться, якщо я тиснутиму на нього. — Але я хочу сказати, що там… у Медузи ми з Аннабет вирішили, що ці пошуки якісь дивні. Відбувається щось незрозуміле.

— Ось як? Отже, мене все ж таки підозрюють у тому, що це я поцупив жезл, який привласнив Аїд.

— Я зовсім не це хотів сказати, — відповів Гровер. — Фур… себто наші далекі родичі… нібито хотіли нас лише залякати, щоб ми повернули назад. Як місіс Додз в Йєнсі… Але чому вона чекала так довго, щоб убити тебе? І в автобусі вони були зовсім не такі агресивні, як завжди.

— Щодо мене вони були навіть дуже агресивні.

Гровер похитав головою.

— Вони горлали: «Де це? Де?»

— Вони шукали мене.

— Може бути, але у мене та в Аннабет виникло відчуття, що вони запитують не про людину. Вони верещали: «Де це?» Здається, їх цікавив якийсь предмет.

— Якась нісенітниця.

— Згоден. Але якщо ми щось неправильно зрозуміли з приводу цих пошуків, і маємо лише дев’ять днів, аби знайти жезл повелителя… — Гровер подивився на мене, ніби очікуючи відповіді, якої я не мав.

Я подумав про слова Медузи: боги використовують тебе. На мене чекало щось гірше, аніж обернення на камінь.

— Я не був із тобою відвертий, — сказав я Гроверові. — Жезл Зевса мене ані трохи не цікавить. Я погодився вирушити до царства мертвих, тільки щоб знайти свою мати.

— Знаю, Персі. — Сатир видобув із сопілки декілька сумних нот. — Але чи ти впевнений, що це єдина причина?

— Я роблю це не задля того, щоб допомогти батькові. Він про мене не дбає. Я також.

Гровер приголомшливо втупився в мене з гілки.

— Слухай, Персі, я не такий розумний, як Аннабет, і не такий хоробрий, як ти. Але я дуже добре вмію розрізняти почуття. Ти радий, що твій батько живий. А йому подобається, що тобою можна пишатися. Ось чому ти відправив голову Медузи на Олімп. Ти хотів, щоб він звернув увагу на те, що ти зробив.

— Та невже? Можливо, в сатирів емоції зовсім не такі, як у людей. Тому ти помиляєшся. Мене аж ніяк не хвилює, що він подумає.

— Гаразд, Персі. Нехай так. — Гровер звісив ноги з гілки.

— Крім цього, пишатися мені особливо нема чим. Щойно ми вибралися з Нью-Йорка, як застрягли тут без грошей, не знаючи, як далі рухатися на захід.

Гровер подивився на нічне небо, ніби щось обмірковуючи.

— Давай-но першим повартую я. А ти лягай спати.

Я хотів було заперечити, але сатир став награвати Моцарта, мелодію таку ніжну й милозвучну, що я відвернувся й в очах у мене запекло. Після перших тактів Дванадцятого фортепіанного концерту я заснув.

Уві сні я стояв у темній печері перед глибокою ямою. Сірі істоти, ніби зіткані з туману, шепочучи, звивалися довкола мене, і якимось чином я зрозумів, що це душі померлих.

Вони шарпали мене за одяг, намагаючись відтягти назад, але я був сповнений рішучості дістатися самого дна розщелини.

Коли я подивився вниз, у