Читати книгу - "Гра Ендера"

Після обіду Ендер не пішов на уроки. Він лежав у ліжку й записував враження від кожного з хлопців у своїй армії, речі, які він у кожному з них помітив, і те, над чим варто було більше працювати. Сьогодні на практиці він поговорить з Алаєм і з’ясує, як навчити невеликі групи новим умінням. Принаймні, тут він самотнім не буде.

Коли ввечері Ендер дістався бійцівської кімнати, інші ще їли. На нього чекав майор Андерсон.

— Ендере, правила знову змінилися. Відтепер протягом вільного часу в бійцівській кімнаті можуть працювати разом лише члени однієї армії. А отже, кімната доступна лише за графіком. Відзавтра твоя черга прийде за чотири дні.

— Ніхто більше не веде додаткових занять.

— Це порядок, Ендере. Тепер ти командуєш іншою армією, і вони не хочуть, аби їхні хлопці практикувалися з тобою. Ти, звісно, розумієш це. Вони вестимуть свою власну практику.

— Я завжди був із ними в різних арміях, але вони відправляли своїх хлопців тренуватися зі мною.

— Тоді ти не був командиром.

— Ви дали мені абсолютно сиру армію, майоре Андерсон…

— У тебе є ветерани.

— Не надто вправні.

— Погані сюди не потрапляють. Навчи їх.

— Мені потрібні Шен і Алай…

— Ендере, час тобі подорослішати й робити щось самотужки. Тобі вже не потрібні ці хлопчики, щоби тримати тебе за руку. Тепер ти — командир. Будь ласкавим, дій відповідно.

Ендер пройшов повз Андерсона до бійцівської кімнати. Тоді зупинився і, розвернувшись, запитав:

— Якщо відтепер вечірні заняття в регулярному графіку, чи означає це, що я можу користуватися жезлом?

Андерсон усміхнувся? Та ні.

— Побачимо, — відповів він.

Ендер розвернувся й зайшов до бійцівської кімнати. Незабаром прибула його армія, й більше нікого. Або Андерсон чатував поруч і перехоплював тих, хто йшов у групу Ендера, або школою вже пройшлася чутка, що неформальним вечорам настав кінець.

Практика була вдалою, вони багато чого зробили, але наприкінці Ендер відчув себе втомленим і самотнім. До відбою залишалося півгодини. До казарми своєї армії Ендер зайти не міг. Він давно зрозумів, що найкращі командири йдуть туди лише за потреби. Хлопцям потрібно побути в мирі, відпочити. Не можна дозволяти собі любити когось, а іншими нехтувати, відповідно до того, як вони поводяться, говорять і думають.

Отож він побрів до ігрової кімнати, де декілька хлопців використовували час до останнього дзвоника, щоб укласти парі чи побити свої попередні досягнення в грі. Жодна з ігор не виглядала цікавою, та він все одно почав грати в одну, створену спеціально для початківців. Знуджений, Ендер ігнорував мету гри й використав маленьку фігурку гравця-ведмедя, аби дослідити навколишні краєвиди.

— Так ти ніколи не виграєш.

— Не вистачало тебе на практиці, Алаю, — посміхнувся Ендер.

— Я приходив туди, але твоя армія була окремо. Тепер у тебе грандіозний період, не граєш більше з малими.

— Ти на цілий лікоть вищий за мене.

— На лікоть? До тебе звертався Господь із проханням побудувати човен абощо? Чи у тебе зараз темно на душі?

— Не темно, просто потаємно. Потаємно, витончено, підступно. Я вже за тобою скучив, друзяко.

— Хіба ти не знаєш, що ми тепер вороги? У наступному бою я тобі задам перцю.

То, звісно, були звичні жарти, проте зараз за ними стояла правда. Тепер, коли Алай перевів усе на жарт, Ендер відчув біль утрати друга. А найбільше стискалося в грудях, коли він замислився, чи Алаєві дійсно зовсім не боляче, як він показує.

— Тільки спробуй, — мовив Ендер. — Я навчив тебе всьому, що ти знаєш, але не навчив усьому, що знаю я.

— Я завжди знав, що ти притримуєш щось, Ендере.

Пауза. Ендеровий ведмідь скочив у халепу. Він ліз на дерево.

— Алаю, я нічого не притримував.

— Знаю, — відмовив Алай. — І я також.

— Салям, Алаю.

— На жаль, не бути цьому.

— Не бути чому?

— Миру. «Салям» означає «мир». Мир тобі.

Ці слова відгукнулися в Ендеровій пам’яті. Голос його матері, яка йому, дуже малому, тихо читала: «Не думай, що Я прийшов послати мир на землю. Я прийшов посилати не мир, а меча», — Ендер уявив, як його мати проколює Пітера Жахливого скривавленою рапірою, й ці слова поєдналися з образом у голові.

У тиші ведмідь помер. Смерть була гарною, з приємною музикою. Алая вже не було. Ендер відчув, що забрали частину його самого — внутрішню опору, яка тримала його сміливість і впевненість. З Алаєм і навіть із Шеном він відчував таку сильну єдність, що легше було вимовити «ми», ніж «я».

Та все ж Алай приховав щось. Засинаючи, Ендер лежав у ліжку й відчував губи Алая на своїй щоці, коли той пробурмотів слово «мир». Поцілунок, слово й мир досі були з ним: «Я лише те, що я пам’ятаю. Алай — мій друг у яскравих спогадах, і їм цього не відняти. Як і Валентина, мій найміцніший з усіх спогад».

Наступного дня вони з Алаєм зустрілися в коридорі. Привіталися, потисли руки, розмовляли, проте обоє знали, що між ним тепер стіна. Її можна буде зруйнувати, цю стіну, потім, у майбутньому, але зараз єдиною бесідою між ними були корені, які проросли далеко й глибоко під стіною, де їх неможливо знищити.

Незважаючи на це, найгіршим був страх, що стіну не зламати ніколи, та Алай був радий такому розриву й готовий стати ворогом Ендеру. Тепер вони не можуть триматися разом і мають безмежно розділитися. Те, що було певним і непорушним, зараз стало ілюзорним і крихким. «З моменту, коли ми не разом, Алай став чужим, бо його життя більше не частина мого, а значить, коли я його побачу, ми незнайомі».

Ендеру стало гірко, та він не плакав. Він покінчив із цим. Коли вони зробили Валентину чужою, коли використали її, з того дня вони більше не спроможні завдати такого болю, щоби він лив сльози. У цьому Ендер був певен.

Із цим гнівом він відчув себе достатньо сильним, аби перемогти вчителів — своїх ворогів.

11. Veni, vidi, vici

Прийшов. Побачив. Переміг

— Ви що, і справді збираєтеся проводити битви за таким графіком?

— Так.

— Але ж він отримав армію лише три тижні тому.

— Я вже казав вам. Ми обрахували на комп’ютері ймовірні результати. І ось що, за ними, Ендер робитиме.

— Нам необхідно вивчити його, а не довести до нервового зриву.