Читати книгу - "Нетопир"

— Харрі, ти говорив, що в білих і аборигенів майже однакові історії про перших людей, бо у нас однакові міркування про невідоме. Що якісь розумові алгоритми — природжені. З одного боку, дурнішого я нічого не чув, але з другого — трохи сподіваюся, що ти маєш рацію. А значить, потрібно лише заплющити очі і побачити…

— Ендрю! — прошипів Харрі, коли вони зупинилися біля вантажного ліфта й одна з медсестер стала відчиняти двері. — Не пудри мені мізки, Ендрю! Це Отто? Отто — Буббур?

Ендрю розплющив очі:

— Як…

— Сьогодні ми його беремо, Ендрю. Після вистави.

— Ні! — Ендрю звівся на ліжку, та медсестра обережно, але впевнено натиснула йому на плечі.

— Лікар велів вам лежати тихо, містере Кенсинґтон. У вас же серйозний струс мозку. — Вона обернулася до Харрі: — Далі вам не можна.

Ендрю знову підвівся:

— Не зараз, Харрі! Два дні! Не зараз. Пообіцяй, що почекаєш два дні! Відвали, сестро! — Він вивернувся у неї з рук.

Харрі стояв і тримав узголів’я ліжка. Він нахилився і швидко прошепотів, майже випльовуючи слова:

— Поки що ніхто не знає, що ви з Отто знайомі, але це питання часу. Тоді стануть докопуватися до твоєї ролі. Я не можу більше їх стримувати, якщо ти не збираєшся мені допомагати. Ну ж бо!

Ендрю вчепився йому в рукав:

— Шукай краще, Харрі! Дивися краще! Побачиш, що… — почав він, але не доказав і знову повалився на подушку.

— Побачу — що? — запитав Харрі, але Ендрю заплющив очі і відмахнувся.

Він зараз такий старий і маленький, подумавХаррі. Старий, маленький і чорний у великому білому ліжку.

Медсестра грубо відсторонила Харрі. Останнє, що він побачив за зачиняними дверима ліфта, був помах руки Ендрю.

11

Страта, і Бірґіта роздягається

Тонкий серпанок хмар заснував сонце на вечірньому прузі над Бонді-Біч. Пляж потроху безлюднів. Рівним плавом проходили справжні аборигени цього знаного й чарівного австралійського пляжу: серфери з білими носами й вустами, вайлуваті культуристи, дівчата в підкорочених джинсах і на роликах, а ще бронзово-засмаглі богині пляжу із силіконовими формами — загалом, «The Beautiful People» — молоді, вродливі й (на перший погляд) благополучні. У цей час аж вирував бульвар Кемпбелл-Парейд, де нема де пальця просунути — скільки там салонів мод, невеликих готелів і шалено дорогих ресторанчиків. У потоки людей з ревом врізалися спортивні кабріолети, водії яких дивилися на тротуари в люстра крізь чорні окуляри.

Харрі згадав Кристину.

Той день, коли вони, подорожуючи Європою на потягах за квитками з молодіжною знижкою, зійшли в Канні. Був туристичний бум, на все місто не знайшлося жодної кімнати, де вони могли б заночувати, а брак коштів не дозволяв їм скористатися номером у дорогому готелі. І, з’ясувавши, коли наступний потяг до Парижа, вони залишили рюкзаки в камері схову й подалися на Круазетт. Там вони прогулювалися, розглядаючись на людей і тварин, таких багатих і таких вродливих, на неймовірні яхти з власними екіпажами, каютними катерами на кормі та вертолітними майданчиками на палубі. Дивлячись на все це, вони заприсягнися назавжди залишитися соціалістами.

Від цієї прогулянки вони так упріли, що вирішили скупатися. Рушники, плавки й купальники залишилися в рюкзаках, тож купатися довелося в нижній білизні. Кристині потрібний був чистий одяг, і Харрі позичив їй одні зі своїх надійних чоловічих трусів. Потім вони вдвох, весело сміючись, безжурно плескалися в Середземному морі, поруч з дорогими трусиками танга й золотими засмаглими тілами.

Харрі пригадав, як потому лежав на піску, а поряд стояла Кристина з пов’язаною на талії футболкою й скидала мокрі труси. Йому подобалася її шкіра, що зблискувала на сонці краплинами води, футболка на довгих засмаглих стегнах, м’які вигини її тіла, те, як поглядали на неї французи і як поглянула на нього вона, спіймала його погляд, посміхнулася і, дивлячись на нього, повільно надягла джинси. Збираючись застебнути блискавку на джинсах, сунула руку під майку, але там її і залишила, закинула голову, заплющила очі. Відтак дражливим червоним кінчиком язика облизнула губи — і, розреготавшись, упала на Харрі.

Далі вони обідали у надміру дорогому ресторані, з якого відкривався морський краєвид, а коли заходило сонце, обнімалися на пляжі, і Кристина плакала через те, що все це було так красиво. Вони вирішили винайняти номер у готелі «Карлтон», по змозі погостювати в ньому ті два дні, які хотіли пробути в Парижі, і потому накивати з готелю п’ятами, не розплатившись.

Коли Харрі думав про Кристину, він завжди насамперед згадував про це. Усе відбувалося так бурхливо, і потім він зрозумів, що причина — у передчутті розставання. Але Харрі не міг згадати, чи думав про це тоді.

Тієї осені його призвали до армії, а в грудні Кристина зустріла музиканта і виїхала з ним до Лондона.

Харрі, Леб’є і Водкінс сиділи у відкритому кафе, що на розі Кемпбелл-Парейд та Лемрок-авеню. Було пізно, і їхній столик уже огорнув вечірній морок, але темні окуляри досі ні в кого не викликали підозри. Набагато дивніший вигляд мали в таку спеку їхні піджаки, та з-під сорочок з короткими рукавами всім було б видно їхні портупеї. Говорити не було про що. Вони просто чекали.

Ошатна жовта будівля театру Сент-Джордж, де мав виступати Отто Рехтнаґель, розташувалася на шляху від Кемпбелл-Парейд до пляжу.

— Раніше стріляв з браунінга «хай-пауер»? — запитав Водкінс у Харрі.

Той заперечливо похитав головою. Йому показали, як треба заряджати, досилати патрони й прицілюватися. Та Харрі й гадки не мав, що все це аж так небезпечно. Навряд щоб Отто почав косити їх з автомата.

Леб’є поглянув на годинник.

— Уже час, — сказав він. На його голомозій голові виступили краплі поту.

Водкінс відкашлявся:

— Гаразд. Остання репетиція. Коли всі вийдуть на прощальний уклін, Харрі і я заходимо в бічні двері. Вони будуть відчинені — з охороною я домовився. На дверях гримерки Рехтнаґеля прибили велику табличку з його ім’ям. Почекаємо, доки він підійде, — і беремо його. Відразу в наручники. Зброї без необхідності не застосовувати. Коло заднього входу чекає машина. Коли Рехтнаґель піде зі сцени, Леб’є, даси сигнал по рації. І якщо він щось відчує і піде через зал — теж. А тепер — по місцях. Хух, хоч би в них були кондиціонери!

У маленькій затишній залі театру Сент-Джордж був аншлаг. Пролунали оплески, і завіса піднялася. Точніше, не піднялася, а впала. Спочатку клоуни стояли,