Читати книгу - "Насолода"

Відтоді смиренний і тихий смуток опанував його душу, й він побачив у кожному аспекті речей стан своєї душі. Замість переходити в інші форми існування або поставити себе в інші обставини, чи втратити свою індивідуальність у загальному житті, він тепер уявляв собі суперечливі явища, поринаючи в природу, яка була суб’єктивним виявом його інтелекту. Краєвид став для нього символом, емблемою, знаком, провідником, який водив його по його внутрішньому лабіринту. Він знаходив таємну спорідненість між очевидним життям речей та інтимним життям своїх бажань і своїх спогадів. «To me – High mountains are a feeling».[151] Як у вірші Джорджа Байрона гори, так у ньому почуттям було море.

Прозоре й чисте море вересня! Море, спокійне й невинне, як сонний хлопець, простягалося під янгольським перлистим небом. Іноді воно було зовсім зелене з витонченими і дорогоцінними барвами малахіту. А маленькі вітрила на його поверхні нагадували мандрівні вогники. Іноді воно було густо-синім, такого інтенсивно синього кольору, котрий здавався майже геральдичним, помережане золотими нитями, наче ляпіс-лазур; а розмальовані історичними сюжетами вітрила над ним здавалися процесією католицьких штандартів, хоругов і щитів. А іноді воно набувало розмитого металевого й сріблястого кольору, змішаного із жовтавим кольором спілого лимона, утворюючи загальний колір, небачено дивний і делікатний. І вітрила над ним були священними й незліченними, як крила херувимів на іконах Джотто.

Долаючи хворобу, він відкривав у собі забуті враження дитинства, ту свіжість, яку вносять у дитячу кров пориви солоного вітру, ті незбагненні ефекти, які створюють світло, тіні, кольори, запах води, хвилюючи і збуджуючи душу юного хлопця. Море не тільки створювало картину, якою милувалися його очі, але було також вічною хвилею миру, до якої линули його думки, магічним джерелом юності, в якому його тіло віднаходило здоров’я і дух шляхетності. У таємничий спосіб море приваблювало його, як приваблює батьківщина; і він віддавався йому із синівською довірою, як слабкий син віддається в руки всемогутнього батька. І воно давало йому втіху; бо ніхто ніколи не довіряв морю свій біль, свої бажання, свої мрії марно.

Море завжди знаходило для нього глибоке слово, повне непередбачених відкриттів, раптових осяянь, несподіваних значень. Воно відкривало в потаємних глибинах його душі ще живу, хоч і приховану, рану й примушувало її кривавитися; але після цього бальзам був набагато приємнішим. Пробуджувало в серці заснулу химеру й робило так, що він знову відчував її пазурі та дзьоб; але відразу ж убивало її й ховало в серці назавжди. Пробуджувало в його пам’яті спогади й оживляло їх так, що він переживав усю гіркоту каяття щодо своєї участі в подіях, які безповоротно минули; але відразу винагороджувало його солодким забуттям, яке не мало кінця. Усе, що проникало в цю душу, залишалося прихованим завдяки великому втішальнику. Як ото сильний електричний струм примушує світитися метали й відкриває їхню структуру по кольору світла, яке вони випромінюють, сила моря освітлювала й відкривала всі можливості цієї людської душі.

У певні години той, хто одужував, під постійним тиском такої сили, під безперервною грою такого зачарування переживав щось подібне до розгубленості й навіть страху, так ніби такий тиск і таку гру його слабка натура ще не могла витримати. У певні години безперервна розмова між його душею й морем уселяла йому туманний сенс безпорадності, надто посилювала тривогу інтелекту, який прагнув зрозуміти незбагненне. Смуток вод хвилював його, наче велике лихо.

Одного дня йому здалося, що він загинув. Зловісні спалахи палахкотіли на обрії, жбурляючи криваві й золотаві бризки на темні води моря; плутанина темно-лілових хмар підіймалася з випарів, схожа на бійку страхітливих кентаврів над вулканом, який вивергає полум’я; і в цьому трагічному світлі похоронний кортеж трикутних вітрил чорнів на далекому обрії. Ті вітрила мали колір, який годі описати: зловісні, наче ознаки смерті, вони були помережані хрестами й темними постатями і здавалися вітрилами кораблів, які перевозили трупи померлих від чуми на якийсь проклятий острів, населений голодними чорними грифами. Людські почуття жаху й болю нависали над морем, подих агонії відчувався в цьому повітрі. Хвиля, яка витікала з ран страховищ, що зчепилися в герці, не зупинялася й утворювала річки, які повсюди забарвлювали воду в червоне до самого берега, переходячи то там, то тут у фіолетові і зелені барви, ніби розкладаючись. Раз у раз плутанина обвалювалася, тіла спотворювалися або розривалися, закривавлені клапті одягу звисали з країв вулкана або зникали, поглинуті безоднею. І знов після великого обвалу відроджені гіганти кидалися в битву ще з більшою люттю, знов утворювалася плутанина, ще грандіозніша; й знову починалося кровопролиття, ще кривавіше, аж поки бійці зливали всю свою кров у попіл сутінків, бездиханні, скалічені, й падали на майже погаслий вулкан.

Це здавалося епізодом із якоїсь первісної битви титанів, героїчним спектаклем, побаченим крізь довгу вервечку віків у небі казки. Андреа з напруженою увагою спостерігав за всім цим дійством. Звикши до спокійного настання сутінків у кінці тихого літа, він тепер відчув, як цей незвичний контраст потряс, схвилював і стривожив його з дивною силою. Спочатку його опанувала ніби неясна тривога, сповнена неусвідомленого серцебиття. Зачарований войовничим заходом сонця, він спочатку не зміг заглянути в самого себе. Та коли згори посипався попіл сутінків, погасивши всі битви, й море перетворилося на щось подібне до величезного болота свинцевого кольору, він почув у темряві крик власної душі, крик інших душ.

У ньому наче відбулася похмура кораблетроща в темряві. Безліч голосів кликали на допомогу, благали про порятунок, кликали смерть; то були знайомі голоси, які він уже колись чув (голоси людських створінь чи привидів); і він тепер не відрізняв їх між собою! Вони кликали, благали, проклинали марно, відчуваючи свою погибель; вони стихали, придушені ненаситною хвилею; ставали слабкими, далекими, уриваними, невпізнаваними; перетворювалися на стогін; згасали й більше не озивалися.

Він залишався сам-один. Від усієї його юності, від усього його внутрішнього життя, від усіх його ідеалів не залишилося нічого. Усередині нього залишалася тільки холодна й порожня безодня; навколо нього – незворушна природа, вічне джерело болю для самотньої душі. Усі надії погасли, усі якорі були зламані. Навіщо жити?

Несподівано в його пам’яті виник образ Елени. Образи інших жінок наклалися на нього, змішалися з ним, розвіяли його, розвіялися й самі.