Читати книгу - "Історія Лізі"

Хто завгодно?

Ні, не зовсім. Не такий уже він і вразливий. Не хто завгодно, а лише той, хто любить його. І Лізі несподівано усвідомлює, що не тільки вона майже нічого не розповіла про своє минуле.

— Це тобі. Аби ти знала, що я прошу в тебе пробачення за свою забудькуватість, і більше такого ніколи не станеться. Це — бул. Ми…

— Замовкни, Скоте. Усе гаразд. Я не…

— Ми називаємо це кривавий бул. Це спеціальне випробування. Тато казав мені й Полові…

— Я на тебе не гніваюся. Я ніколи на тебе не гнівалася.

Він зупиняється під розтрісканими приступками заднього ґанку, дивлячись на неї. На його обличчі такий вираз, як у хлопчика років десяти. Її блузка, обмотана навколо його руки, нагадує їй латну рукавицю рицаря. Раніше жовта, вона тепер почервоніла від крові. Вона стоїть там, на моріжку, у своєму бюстгальтері дівочої форми, відчуваючи, як трава лоскоче їй голі литки. Неяскраве жовте світло, яке ллється на них із кухні, утворює глибоку вигнуту тінь між її персами.

— Ти візьмеш його?

Він дивиться на неї з виразом такого дитячого благання. Усе те, що було в ньому від чоловіка, тепер його покинуло. Вона бачить біль у його довгому й тужливому погляді і знає, що це біль не від покаліченої руки, але вона не знає, що сказати. Це виходить за межі її розуміння. Вона хотіла б зробити все від неї залежне, щоб накласти бодай якийсь компрес на ту жахливу рану, яку він зробив собі нижче від зап’ястка, але тепер вона ніби вся заклякла. Чи спроможна вона буде сказати щось правильне? А що як вона знову скаже не те, що слід, і він знову піде?

Він допомагає їй.

— Якщо ти приймеш бул, — а надто кривавий бул, — тоді ти мені прощаєш. Так казали мій тато. Тато казали це мені та Полові знову й знову.

Не тато казав, а тато казали. Він повернувся до мови свого дитинства. О Боже. О Боже, на що це схоже.

Лізі каже:

— Мабуть, я приймаю його, бо в мене не було найменшого бажання йти дивитися хай там який ідіотський шведський фільм із субтитрами внизу. У мене болять ноги. Я лише хотіла лягти з тобою до ліжка. А тепер замість того нам треба йти до препаскудного пункту невідкладної допомоги.

Він заперечливо хитає головою, повільно, але твердо.

— Скоте…

— Якщо ти на мене не гніваєшся, тоді чому ти кричала й називала мене психодіотом?

Психодіотом. Мабуть, іще одне слівце з його дитинства. Вона звертає на нього увагу, але свої коментарі відкладає на потім.

— Бо я вже не могла кричати на свою сестру, — каже вона.

Таке пояснення здається їй дуже кумедним, і вона сміється.

Вона сміється гучно, і ці звуки так її приголомшують, що вона починає плакати. Потім відчуває полегкість. Вона сідає на приступки ґанку, бо їй здається, вона зараз зомліє.

Скот сідає поруч із нею. Йому двадцять чотири роки, волосся спадає йому майже на плечі, його обличчя вкрите дводенною щетиною, і він тонкий, як лінійка. Його ліва рука обмотана її блузкою, один рукав тепер розмотався й висить. Він цілує її у скроню, під якою пульсує кров, потім дивиться на неї, і в його погляді вона читає глибоке й ніжне розуміння. Коли він нарешті озивається, його голос знову звучить, як його голос.

— Я розумію, — каже він. — Родичі — лайно.

— Атож, лайно, — шепоче вона.

Він кладе їй на плечі руку — ліву руку, про яку вона вже думає як про руку кривавого була, його дарунок їй, його клятущий дарунок у ніч на суботу.

— Не звертай на них уваги, — каже він. Його голос дивно спокійний. Ніби він щойно не перетворив свою ліву руку на шматок сирого закривавленого м’яса. — Послухай, Лізі: люди можуть забути про все.

Вона подивилася на нього із сумнівом.

— Ти так думаєш?

— Атож. Тепер наш час. Ти і я. Лише це має значення.

Ти і я. Але чи вона цього хоче? Тепер, коли їй стало очевидно, на якій вузькій межі він балансує? Тепер, коли вона може уявити собі, яким може виявитися для неї життя з ним? Потім вона думає про те, як його губи притулилися до впадини на її скроні, знайшовши там потаємне місце, і вона думає: «Можливо, й хочу. Хіба в центрі кожного урагану не існує тихе й затишне місце — так зване „око урагану“?»

— Ти впевнений? — запитує вона.

Протягом кількох секунд він не каже нічого. Лише тримає її в обіймах. Від брудного передмістя Клівз долинають гуркіт машин, крики та дикий регіт. Це ніч на суботу, й Неприкаяні Хлопці розважаються. Але це відбувається не тут. Тут витає запах її широкого спадистого подвір’я, що спить у чеканні близького літа, вона чує гавкіт Плутона на сусідньому подвір’ї, під підвішеним на стовпі ліхтарем, і відчуває його руки, які її обіймають. Навіть теплий дотик його пораненої руки, що наче тавром позначає голу шкіру на її спині та животі, для неї приємний.

— Моя дитино, — озивається він нарешті.

Пауза.

Потім:

— Моя люба дитино.

Для Лізі Дебушер, дівчини двадцяти двох років, яка втратила будь-які почуття до своєї родини і стомилася бути сама-одна, цього досить. Цілком досить. Він покликав її додому, й, перебуваючи в темряві, вона віддається тому Скотові, якого бачить у ньому. Відтоді й до самого кінця вона вже ніколи не озирнеться назад.

18

Коли вони повертаються на кухню, вона розмотує блузку й бачить, яку шкоду він собі заподіяв. Дивлячись на його покалічену руку, вона відчуває, як ще одна хвиля зомління спочатку підносить її вгору до яскравого світла в неї над головою, а потім кидає в темряву; вона мусить докласти великих зусиль, щоб залишитися при тямі, і їй вдається досягти цього, повторюючи собі: «Я йому потрібна. Я потрібна йому, щоб відвезти його до пункту невідкладної допомоги в Дері Гоум».

Йому в якийсь спосіб пощастило не порізати вени, які проходять у зап’ястку так близько до поверхні — просто чудо дивовижне, — але його долоня порізана принаймні в чотирьох різних місцях і клапті шкіри там висять, як відклеєні шпалери, порізані й три пальці, які її тато називав «товстими пальцями». Але piece de resistance[15] на його руці — це глибока рана між зап’ястком і ліктем, звідки стримить уламок грубого зеленого скла, схожий на плавець акули.