Читати книгу - "Аукціон"

на цьому матеріалі гадав майбутнє. Так вони, знаєте, фиркали — ні, ні, по-дружньому від здивування, тоді гидливості гітлерівців не було в ставленні до мого народу — не могли зрозуміти логіки мого міркування. Я їм після читання, молодого Пастернака, Саянова, Тихонова кажу: «Відроджується державна ідея!» А вони: «Ха-ха-ха!» Ну що робитимеш? Г А тут іще генерал Біскупський на мене сигналізує: «агент Комінтерну!» Так, так, у нас, коли в одну дудку не граєш з яструбами еміграції, — неодмінно агент і зрадник, обов’язково, мусиш бути, як усі, в унісон; свобода — свободою, а спробуй зі своїм поткнутися — замордують, коли не вб’ють, як нещасного Набокова… Врубель для Росії — знамення, вельмишановний пане, він її безмежно відчував… Безмежно, як, мабуть, ніхто інший у двадцятому столітті, тому його й знищили душогуби, а він же до нас спустився…

— Чому ним так цікавиться Москва?

— Тому, що вона — мати його.

— Ясно. А прізвище містера Степанова вам ні про що не говорить? Чи князя Ростопчина?

— Не більше, ніж вам, — Грешев усміхнувся.

— Добре, а чим пояснити поворот росіян до пошуку старовинних картин, викрадених скульптур, бібліотек, котрі зникли?

— Як чим?! Жити стали краще! Читати Росію навчили! Студентів наплодили безліч, спробуй, упорайся з таким змахом культури…

VIII

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Серце моє крається від болю, коли дивлюся на Мих. Ол. Врубеля! Я був у нього в майстерні після того, як він видужав, дивився «Демона». Це диво! Полєнов у захваті. Уявляю, що буде на виставці! «Не простять йому цього, ох, не простять», — згадав знову слова Кості Коровіна в Нижньому Новгороді. — І — не простили. Сєров та Остроухов, друзі його, лагідно висловили свої зауваження; Врубель обурився, «мене й так усі лають, думав, свої будуть поблажливіші»; нагримав на Сєрова; Остроухов урятував становище, запросив випити вина; Михайло Олександрович змінив гнів на милість, усіх пригостив славно, знову став люб’язний, тактовний, смирний… Дається взнаки, напевне, безсоння, він простоює біля мольберта по двадцять годин, бром з фенацетином ложками п’є, спалює себе живцем…

На виставці успіх був приголомшливий. Але Третьяковська галерея відмовилася купити «Демона»! Так, так, відмовилася! Кажуть, були проти члени московської міської думи, на них натиснули із Сфер, Великий князь Володимир Олександрович зволив зауважити, що це «нездорове мистецтво, далеке від традицій».

Це був жахливий удар для Врубеля. Він зовсім схуд, шия стирчить з коміра сорочки, тонка, як у курчати, піджак обвис, очі позападали… Після пологів чарівна Надія Забела-Врубель залишила сцену, весь час віддавала маленькому Савочці, отже, тягар життя тепер на плечах одного Врубеля, вона ж не заробляє більше.

Виручив фон Мекк, купив «Демона», — це врятувало нещасну сім’ю від голоду.

Друзі оберігають художника від того, щоб йому не потрапляли на очі дуже злі рецензії на його роботу, воістину геніальну. Та хіба вбережеш? Хтось немов організовує цькування всього нового й талановитого, чим така щедра земля російська. Хто?! Та це ж справжні вороги нашого мистецтва, люди, які глибоко й хворобливо ненавидять народ, його розмаїту культуру, яка безупинно розвивається й шукає. Банда нездар стоїть за цим, лихих і невтомно зажерливих… Я чув, як Врубель розхвалював молодого, невідомого художника Малявіна, рекомендував його картини Мамонтову, Мекку, Остроухову. А як він просуває скрізь молодого Ге?! Як не скупиться на епітети, називаючи його геніальним ілюстратором, майбутньою гордістю російського книгодрукування! А як він боготворить Бруні! Дар таланту — доброта й абсолютна відсутність заздрості до колег по мистецтву. «Дар» нездари — заздрість, потайна злоба, шаленство біснуватих, шантаж «традицією». Та не мине й десяти років, як Врубель стане традицією російської культури, по ньому вчитимуться, але чи зможуть?! Такі, як він, народжуються раз у століття…

Я згадав чомусь, як Врубель у гостях побачив двох дам, котрі говорили щось на вухо одна одній. «Пограймося в «таємницю», — запропонував художник. — Усе — пошепки!» І — він мав веселу вдачу — його жарт звеселив усіх; дами й чоловіки заходилися нашіптувати одне одному на вухо, він теж спочатку взяв участь у грі, а потім приніс аркуш паперу і за якісь дві години намалював дивовижну річ — «Таємниця». Адже він і «Пана» за два дні намалював. Якомусь там дрімучому академікові для цього й життя не вистачить, як же заздрісники можуть йому простити таке?!

«Царівну-Лебідь», до речі, він продав Морозову за триста карбованців… Просив п’ятсот, той довго торгувався, докоряючи Врубелю, що той швидко працює, говорив, мовляв, наступну картину ще краще намалює… Ну й уступив Мих. Ол. за триста… Слава богу, фон Мекк замовив авторську копію, заплатив по-лицарськи…

Будь ласка, дізнайтесь, чи не можна видати альбом Врубеля, бо йому запропонували це в Парижі, справді, прикро буде, якщо він завоює Росію з-за кордону!

До скорої зустрічі, дорогий Іване Андрійовичу!

Ваш В. Скорятін».

3

У квартирі нікого не було: Бембі поїхала за місто, до приятеля. Лис жила в Наді; дуже любить маму, нікого так не любить, як її; Степанов пішов до себе в майстерню, вийняв із шафи дві сорочки, джинси, кросовки; страшенно не любив збиратися в дорогу, неодмінно забуде щось важливе, а зайве покладе в чемодан; подзвонив Зіті; смішна, гарна й добра людина.

— Як у тебе сьогодні справи, Буратінко?

— Як завжди. Будні, Митю, скучаю; про вас думаю.

Степанов давно не дзвонив Зіті; здивувався; здається, раніше вона мене називала на «ти», терпіти не міг одностороннього «ти», щось у цьому є від темного панства.

— З якого часу ти мене на «ви»?

— Я завжди вас так називала.

— Чорт побери, не може бути…

— Правда. Ви просто не звертали уваги… А можливо, раніше називала на «ти», не пригадую… Я ж вас забула. Скучаю й забуваю, забуваю й скучаю…

— Невже? — він усміхнувся. — Я тебе в Будинку кіно з таким красенем бачив — просто сили нема. Атлет з широкими плечима.

— Коли ж це?

— Та з місяць тому.

— А ви з ким були?

— З чоловіками, — Степанов зітхнув. — Пив вино і про тебе розповідав.

— Так я й повірила.

— Ви, жінки, якусь дивну вдачу маєте: чим більш розпущені, тим зліше на нас бочки котите. Мовчала б ти, Зітулю, гріх.

— Хочете, щоб я до вас приїхала?

— Хочу.

— Треба помити кухню?

— Влучила в десятку. Та й заразом складеш мені чемодан.

— А ви куди?

— Недалеко.

— Знову на півроку зникнете?

— На тиждень.

— Так я й повірила. В такому разі атлетів з широкими плечима не згадуйте. Самі зникаєте без упину, а мені, бідолашній, дорікаєте… Ви