Читати книгу - "Сильмариліон"

вони разом вирушили в подорож на південь уздовж ріки, трохи стомившись од північних гір; і, коли дійшли до Сутінкових Озер поблизу вод Сіріону, їх застала ніч, і ельфи лягли спати на берегах попід літніми зорями. Улмо ж, припливши рікою, наслав на них глибокий сон і тривожні сновидіння; бентега тих сновидінь не полишила друзів і після пробудження, та кожен мовчав про те, що йому привиділося, бо спогад був нечіткий, і гадав, що Улмо тільки йому одному адресував послання. Відтоді в них уселилися неспокій і невпевненість у майбутті й вони часто, самотні, блукали нетоптаними землями, розшукуючи по всіх усюдах місця приховані та неприступні; адже обом здавалося, що саме йому наказали підготуватися до лихоліття і спорудити прихисток на випадок, якщо Морґот вирветься з Анґбанда та здолає армії Півночі.

І от одного разу Фінрод і сестра його Ґаладріель гостювали в Тінґола, свого доріатського родича. Тоді Фінрода вельми здивували міць і велич Менеґрота, його скарбниці й арсенали, камінні зали з багатьма колонами; і йому спало на гадку збудувати в якомусь глибокому потаємному місці під пагорбами просторі чертоги за брамами з недремною сторожею. Тому він одкрився Тінґолові й розповів свої сни; а Тінґол повідав йому про глибоку вузьку ущелину Ріки Нароґ і про печери під Високим Фаротом у крутому західному схилі, а на прощання дав Фінродові проводирів, котрі довели його до того місця, про яке поки що мало хто знав. Отак Фінрод дістався до Печер Нароґу і почав споруджувати там глибинні чертоги й арсенали на кшталт палаців Менеґрота; і твердиню ту нарекли Нарґотронд. Трудитися над будовою Фінроду допомагали гноми із Синіх Гір, і за це він щедро їх винагородив, бо виніс із Тіріона більше скарбів, аніж інші нолдорські принци. У той час гноми виготовили для нього Науґламір — Гномівську Пектораль, найуславленіше їхнє творіння у Прадавні Часи. Пектораль — каркас із золотої сітки, на якому було закріплено незліченні валінорські самоцвіти, — мала власну силу, так що носити її було легко, наче лляне прядиво, і на будь-якій шиї вона виглядала граційно та чарівно.

Фінрод оселився в Нарґотронді разом із майже всім своїм народом, і мовою гномів його нарекли Фелаґундом — Прорубувачем Печер; ім’я те він носив ізвідтоді аж до самої смерті. Проте Фінрод Фелаґунд був не першим мешканцем печер біля Ріки Нароґ.

Сестра його Ґаладріель не пішла з ним до Нарґотронда, бо в Доріаті жив Келеборн, родич Тінґола, і вони дуже кохали одне одного. Тому ельфійка залишилась у Прихованому Королівстві, й жила з Меліан, і перейняла від неї велику премудрість та розуміння життя Середзем’я.

А Турґон, пам’ятаючи про місто на пагорбі — Тіріон Прекрасний — із вежею та деревом, не знайшов того, чого прагнув, і повернувся до Неврасту, і сидів мирно у Віньямарі поблизу морських берегів. І наступного року сам Улмо явився йому і наказав іще раз вийти одинцем у Долину Сіріону; і Турґон вийшов, і під проводом Улмо знайшов приховану долину Тумладен в Окружних Горах, посеред якої стояв камінний пагорб. Про це наразі він не повів нікому, тільки знову повернувся до Неврасту і там на таємних нарадах почав розробляти план міста на кшталт Тіріона на Туні, до якого в час вигнання линуло його серце.

І от Морґот, повіривши доносу своїх шпигунів про те, що володарі нолдорів начебто мандрували поза межами їхніх твердинь, не задумуючись про війну, вирішив випробувати силу та пильність ворогів. І ще раз майже без попередження здвигнулася його міць, і зненацька на півночі зчинилися землетруси, і з тріщин у землі вирвався вогонь, і Залізні Гори вивергнули полум’я; й орки помчали навпростець через рівнину Ард-ґален. Звідти вони спустилися Сіріоновим Проходом на заході, а на сході прорвались у землю Маґлора крізь проміжок між пагорбами Маезроса та брилами Синіх Гір. Але Фінґолфін і Маезрос не спали, й, доки інші виловлювали розрізнені орківські зграї, які блукали Белеріандом, чинячи зло, вони виступили проти головного війська з обох боків — так, як воно й наступало на Дортоніон; і поплічників Морґота було розгромлено, й ельфи, переслідуючи їх на теренах Ард-ґалену, остаточно знищили їх, вибивши всіх до ноги неподалік од брам Анґбанда. То була третя велична битва у Війнах за Белеріанд, і нарекли її Даґор-Аґлареб, Славетна Битва.

Ельфи перемогли, але й одержали пересторогу; і принци зважили на неї, а відтак приблизили заставу, посилили та довели до ладу сторожу, розпочавши Облогу Анґбанда, яка тривала майже чотири сотні літ Сонця. Довго-довго після Даґор-Аґларебу жоден слуга Морґота не ризикував висуватися з-за брам, адже всі вони боялися нолдорських вельмож; і Фінґолфін вихвалявся, що Морґотові ніколи вже не вдасться прорвати заставу елдарів чи заскочити їх зненацька, хіба би зрадив хтось зі своїх. А все ж нолдори не могли ні захопити Анґбанда, ні повернути собі Сильмарили; й у пору Облоги війна ніколи не припинялася цілком, бо Морґот щоразу вигадував нові підступи й час од часу випробовував своїх ворогів. Та і твердиню Морґота ніколи не вдавалось оточити цілком: Залізні Гори, з чиїх величних покручених стін вихоплювалися шпилі Танґородріму, захищали її обабіч і, вкриті снігом та кригою, були непрохідними для нолдорів. Отож із тилу та з півночі Морґот не мав недругів, і тими шляхами його шпигуни інколи виходили з фортеці й манівцями добиралися до Белеріанду. Бажаючи понад усе посіяти страх і розбрат у лавах елдарів, він наказував оркам ловити живцем кожного ельфа, котрого їм удасться спіткати, і зв’язаного доправляти до Анґбанда; і декотрих полонених він так залякував своїм жахливим поглядом, що вони і без ланцюгів приковувалися до нього страхом та, хоч би де були, завжди виконували його волю. Таким робом Морґот дізнався чимало про все, що трапилося після повстання Феанора, й він утішився, побачивши в цьому зерно багатьох незгод поміж його недругами.

Коли збігло близько ста років од Даґор-Аґларебу, Морґот спробував захопити зненацька Фінґолфіна (бо знав про недремність Маезроса); і вирядив армію на білу північ, і вояки повернули на захід, а потому знову на південь, і спустилися до узбереж Затоки Дренґіст тим самим шляхом, яким ішов од Здибленої Криги Фінґолфін. Так вони мали із заходу вступити у володіння Гітлуму; та поплічників Морґота вчасно вистежили, й Фінґолфін напав на них поміж пагорбів у верхів’ї Затоки, й відтіснив більшість орків до моря. Тієї битви не вважають великою, бо військо орків було не вельми численне й у ній брала участь лише частина народу Гітлуму.