Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

щоби створювати частини з числа військовополонених. Це суперечило нормам міжнародного права, зокрема положенням IV Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 18 жовтня 1907 р.[218] Такі військові частини «випадали» зі сфери права: воюючі сторони тлумачили їх не інакше, як бандформування. Саме таке бандформування було створено на підставі листа (!) Генерального секретаря військових справ нелегітимного «уряду» незаконної УНР С. Петлюри від 12 листопада 1917 р. до Галицько-Буковинського комітету – громадської організації галицьких українців, створеної для допомоги полоненим українцям-воякам австро-угорської армії, яка воювала із українцями-військовослужбовцями російської армії. Станом на 6 січня 1918 р. чисельність підрозділу сягнула 733 особи. Підсумок теоретичної та практичної діяльності вітчизняних націонал-соціалістів такий: «Державний суверенітет України можливо було забезпечити лише за наявності добре зорганізованих Збройних сил, чому Українська Центральна Рада до початку збройного конфлікту з радянською Росією не приділяла достатньої уваги, додержуючись точки зору, що Україні потрібна нерегулярна армія, а армія, побудована на міліційних засадах».[219]

Констатація

Автори цієї концепції – лідери УЦР, насамперед М. Грушевський, як голова Ради, В. Винниченко, як керівник її т. зв. уряду, та С Петлюра, як керівник «військового відомства», – ніколи не ставили перед собою політичної мети домогтися та зберегти суверенітет України.

Частина ІІ

Прихильники, мобілізовані Грушевським, Винниченком та Петлюрою, ні про що таке і не здогадувалися.

Так, наприклад, УСДРП на своєму жовтневому конгресі наївно, але «цілком виразно й ясно висунула як чергове завдання своєї діяльності будування Української демократичної Республіки. Щоправда, – занотував один із членів УСДРП, – партія українських соціал-демократів стояла тоді ще на позиції федерації з Росією, але все ж таки вона цілком позитивно розв’язувала питання про творення основ української державності. Метушлива чинність «самостійників-соціалістів» мала, без сумніву, багато елементів очевидної демагогії»[220]. Інакше кажучи, форум провідної «урядової» української націонал-соціалістичної партії за три місяці до формального проголошення незалежності УНР не бачив для себе такої політичної перспективи, трактуючи прихильників «самостійності» як диваків.

Наприкінці місяця III Всеукраїнський військовий з’їзд не менш мудро та далекоглядно оцінив петроградський переворот «як перемогу робітників і селян над буржуазією. <…> Разом з тим з’їзд рішуче відкинув претензії московських большевиків накинути Україні совітську систему влади та їхнє стремління втручатись у внутрішні українські справи»[221]. На цьому тлі провідні діячі Генерального секретаріату, як підкреслюють сучасні дослідники, розмови «про намір України відділитись від Росії» спростовують як «провокаційні поголоски»; соціалістичні лідери УЦР, мовляв, не бажали «перейти на грунт послідовного творення державної незалежності України навіть після проголошення УНР».[222]

На жаль, цей та подібні йому висновки мало, а якщо точно – зовсім не узгоджуються з широко відомими у вузькому колі професіоналів фактами. Вони такі.

VII пленум УЦР

Назвати це збіговисько «Пленумом Української Центральної ради», на яке «небагато з’їхалося членів Ради», язик не повертається, адже в її засіданнях взяли участь тільки представники ліворадикальних українських та єврейських соціалістичних партій. Це по-перше. По-друге, вже при першому голосуванні 30 жовтня з’ясувалося: участь у голосуванні брало хіба 15% із 643 персонально відомих її членів. Нарешті, по-третє, це зібрання «УЦР» жодних правових, законних підстав ухвалювати рішення, які були «проголосовані» впродовж наступних трьох днів, не мало.

Усі ті ухвали були об’єктивно спрямовані на вирішення двох найпринциповіших для їхніх ініціаторів завдань. Завдання перше – захопити владу у Південно-Західному краї Російської республіки, спершу добивши законний демократичний центральний уряд країни. Завдання друге – якнайшвидше вивести Росію з війни, закривши таким чином необхідність для країн Почвірного союзу вести війну на два фронти, надати їм можливість зосередити всі зусилля та ресурси на війні на західному театрі військових дій.

Важливо підкреслити: вожді українського націонал-соціалізму не видумали нічого оригінального – вони лише послідовно продовжували розігрувати партію, правила якої були встановлені не ними, а вождями петроградського перевороту ще в лютому 1917 р. Як справедливо відзначили автори новітніх «Нарисів історії Росії», уже від перших хвилин по усуненні від влади Миколи II «навіть праві політики визнавали право «революції» «обирати» уряди. Озброєна революційна меншість скористається цим правом іще не раз». Це – принцип перший.

Принцип другий. Тимчасовий уряд, так само від перших хвилин свого існування, поспішав узяти під контроль імперську державну машину «й позбутися контролю з боку представницьких органів». Це, в свою чергу, «означало ще один, цього разу залаштунковий переворот – розпуск Думи, ім’ям якої й відбулася революція. Ліквідація Думи, – абсолютно слушно зауважують автори цитованих «Нарисів», – зіграла з урядом злий жарт: відтепер його доля залежала від доброї волі партійних вождів і коливання масових настроїв у столиці. Опора у вигляді парламенту зникла».[223]

У листопаді аналогічним чином вчинили і в Києві. Так, наприклад, 25 листопада місцеві діячі ухвалили «Закон «Про порядок видання нових законів»», який закріплював законодавчу ініціативу лише за МР та ГС. Інакше кажучи, саме від 25 листопада УЦР, якби вона колись і зібралася на якесь засідання, була би позбавлена оголошеної її фундаторами та членами основної функції і остаточно та формально перетворилася б на нікчемну «говорильню»[224], якою вона, якщо називати речі своїми іменами, була чи не від першого дня свого існування.

Констатація

До цитованого висновку російських колег, як на нашу думку, треба додати хіба таке міркування. Доля центрального уряду, доля можливих демократичних перетворень у Російській державі відтепер залежала не просто «від доброї волі партійних вождів». Вона залежала від волі тих діячів, вплив яких базувався на стихійній підтримці найбільш люмпенізованого, найбільш соціально та політично безвідповідального прошарку суспільства – частини селянської голоти, яка прагнула лише якнайскорішої матеріалізації двох споконвічних міфів – ліквідації панів та обернення всієї їхньої власності на свою. Поза цим 90% населення романовської імперії – а це довели ріки пролитої впродовж наступних років крові – ні про що не дбало, нічим не цікавилося і ні про що не мріяло.

VII пленум УЦР (продовження)

Отже, засідання УЦР відкрилися 29 жовтня, тональність засідань визначила вступна промова Грушевського. Говорив він про що завгодно, тільки не про державний переворот у Петрограді, не про усунення від влади центрального уряду. Він нічого не сказав про необхідність виступити на захист закону та демократії, не запропонував конкретних дій, спрямованих на нейтралізацію заколотників, а нарікав лише на те, що, мовляв, усі 20 000 крб. із Національного фонду «були майже всі витрачені на удержання Генерального секретаріату».

Понарікавши, М. Грушевський відкрив засідання, порядок денний якого складався зі звітів комітету УЦР, Генерального секретаріату, а також із