Читати книгу - "Чорний вершник"

— Ось як! — Палій і Арсен не могли приховати радості. — Це ж звістка, якій ціни нема!

— Але це ще не все… Перед походом візира кримський хан з ордою має пошарпати Лівобережжя, а буджацькі татари разом з яничарами — відбудувати зруйновані запорожцями в пониззі Дніпра турецькі фортеці… Гадаю, що ви й самі розумієте, що ці вісті треба негайно передати куди слід!

— Спасибі, батьку, — Арсен міцно притиснув Младена до грудей, потім обняв Ненка. — Спасибі, брате… Все буде зроблено як треба!

Повернувшись до Якуба, він хотів обняти і його, але старий раптом сказав:

— Ні, Арсене, не прощайся зі мною: я їду з вами…

Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена і Ненка.

— Якубе, що ти надумав? — кинувся Младен.

— Так треба, Младене, — спокійно відповів той. — Якщо Златка опиниться на Україні, я їй заміню тебе, буду батьком… Та й до Ар-сена приросло моє серце, як до сина. А тут мені нічого робити. Якщо запитає хто, де подівся, скажете — загинув… На батьківщині у мене нікого нема, нікому я там не потрібний. А тут… я вірю, що знайдеться Златка, а в неї один шлях — до Арсена! То й я з ними!

Розчулені Младен, Ненко і Арсен обняли старого і так, обнявшись, постояли в мовчанні якусь хвилину. Потім Младен опустив руки.

— Все… їдьте! Та не забувайте, що ми тут і можемо передати для ваших воєвод не одну цікаву новину!

— Ми знайдемо вас, батьку, — сказав Арсен і перший рушив у темряву ночі.

12

Оглушений і до смерті наляканий, Юрась довго лежав на купі гнилої соломи. Коли свідомість прояснилася, він підвів голову, ворухнув руками й ногами, щоб пересвідчитися, що цілі, а потім сів і обіперся спиною об вогку, ослизлу стіну. Сидів непорушне й отупіло, все ще не вірячи, що живий, аж поки задушливо-нудотний сморід і сирий могильний холод, що почав забиратися йому під жупан, не повернули його остаточно до пам'яті.

Він схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його єство і скаламутила розум. Дикий, звірячий крик вирвався з горла.

— А-а-а!..

Він кричав і бив кулаками в стіну, задираючи голову вгору, як вовк, і тоді його крик був схожий на вовче виття.

— У-у-у!..

Та його, звичайно, ніхто не чув і не міг почути. Голос даремно бився об покриті памороззю стіни і глухнув десь високо вгорі, під товстою очеретяною матою, якою було прикрито отвір ями.

Він розумів, що його ніхто не почує, але тваринний страх і злоба примушували його кричати. І він кричав. Кричав до хрипоти, аж поки зовсім знесилів і сів у знемозі на солому. Якийсь час мовчав, не знаючи, що робити. Найпростіше було ждати ранку адже його, безумовно, кинуться шукати… Але думка, що йому доведеться до дня сидіти в цій смердючій ямі, сповнювала його шаленством. Крім того, він уявляв, як вилазитиме звідси, брудний, виваляний у нечистотах і напівзотлілій соломі, на очах багатьох воїнів, як завтра весь Немирів потішатиметься з його пригоди, — і нова хвиля люті й розпачу ударила в груди. Схопившись у нестямі на ноги і виставивши наперед руки, швидко пішов попід стіною, сподіваючись у темряві намацати драбину, хоча знав, що її тут нема… Раптом спіткнувся і впав, шугнувши руками аж по самі лікті в рідке холодне багно… Бр-р-р… Тільки цього не вистачалої Мов із вогню, вирвав руки, порачкував назад, витерся вогкою соломою, ліг, зіщулившись, мов цуценя, і тихенько заплакав…

Витягли його з ями тільки на другий день.

До того часу переляканий Азем-ага перевернув усю Викітку і весь Немирів, послав кінні татарські загони в степ, гадаючи, що Хмельницький утік. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду впав. Татари повернулися теж ні з чим: сніговій замів усі стежки й дороги, всі людські й звірячі сліди… І тільки тоді, коли хтось із гетьманських охоронців, бредучи двором, зачепився за приметений снігом труп вартового, Азем-ага здогадався заглянути в яму. Його подиву й радості не було меж: там один-однісінький на купі соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман і тихо стогнав…

НА РУЇНАХ

1

Коли після півночі втікачі зібралися нарешті в умовленому місці, під захистом високих земляних стін старовинного городища, де був хоч сякий-такий затишок від сніговію, ніхто навіть не підозрював, скільки людей вирушило в путь. Думали передусім про те, щоб якнайдалі від'їхати від міста і не навести на слід погоню. їм пощастило: хуртовина не вщухала два дні і швидко позамітала їхні сліди. І тільки на кінець другого дня, коли в якомусь розореному хуторі, де бовваніло кілька запустілих хат, зупинилися на нічліг. Арсен і Палій обійшли всі підводи. Виявилося, що з ними їхало, включаючи тих сміливців, які разом із Савою Грицаєм тікали з Немирова, та дубовобалчан на чолі з Іваником, сто сімдесят чоловік. Це вже був чималий гурт людей, котрих об'єднала спільна мета — втекти з-під влади турків і несамовитого Юрася Хмельницького. Всі вони з першого ж дня почали дивитися на Палія, оскільки він був полковником козацьким, як на свого ватажка і прислухатися до кожного його слова.

Полічивши людей і дізнавшись, скільки харчових припасів — борошна, крупи, пшона, м'яса і солонини — везуть вони з собою, Арсен і Сава стурбовано глянули на Палія.

— Що будемо робити, батьку Семене? Припасів усього на тиждень… Ну, якщо підтягнути животи, на два… А до весни ж далеченько! — сказав Арсен. — А для коней зовсім нічого немає…

— І куди прямуємо? Люди мусять знати, — додав Сава. Вони стояли осторонь від валки. Перемерзлі люди почали збирати сухе гілляччя для вогню і здирати з уцілілих хлівів солом'яну покрівлю, щоб погодувати коней. Жінки і діти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матір'ю та Яцьком зніс із саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах.

Палій замислено дивився на холодні, засніжені простори, де спадали сині сутінки, на стомлені постаті людей, і глибока задума затьмарювала його обличчя.

— Зараз у нас єдиний шлях — на північ, на Полісся, — сказав він. — Такий наказ Сірка… А звідти — до Києва. Ми повинні попередити київського воєводу про те, що турки готують на місто напад… Гадаю, за тиждень доберемося туди.

— Хто нас там жде на Поліссі? — розчаровано промовив Сава.

— То, може, ти запропонуєш щось інше?

— Та ні.

— У нас іншого вибору нема. Доберемося до Києва, а там видно буде, що робити, — сказав