Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори"

Це була одна з найтяжчих хвилин у його житті. Але Більбо скоро надумався, що шкода й пробувати вдіяти щось, поки не настане день і не принесе трохи світла, адже безглуздо спотикатися навмання по лісі,- тільки виснажишся вкрай, не маючи надії на сніданок, який би поновив розтрачені сили. Тож він сів, спиною притулившись до дерева, і не востаннє полинув думками до своєї далекої-далекої гобітівської нори з її чудовими комірчинами. Він саме поринув у думки про шинку з яйцями та грінки з маслом, коли це відчув: щось його торкнуло. Чимось, наче міцною липкою шворкою, йому перехопило ліву руку, а коли спробував поворухнутись, відчув, що ноги йому вже обсновані такими самими шворками. Спробував підвестися — і впав.

І тоді величезний павук, що, поки Більбо дрімав, заходився був його в'язати, вискочив десь із-за

гобітової спини й накинувся на свою жертву. Гобіт бачив тільки очі потвори, але відчував, як волохаті лапи силкуються обмотати його ще й ще раз бридкими нитками. Та, на своє щастя, Більбо вчасно прийшов до тями. Ще б трохи — й він не зміг би зробити жодного руху. Але й так він визволився лише після відчайдушної боротьби. Спочатку гобіт відбивався від потвори кулачками — павук намагався погамувати його отрутою, достоту як маленькі павуки роблять з мухами, — аж поки згадав про свій меч і вихопив його з піхов. Тут павук відскочив назад, і гобіт устиг перерізати нитки, якими були зв'язані його ноги. Тепер настала його черга нападати. Певно, павук не був знайомий зі створіннями, що носять отакі жала при боці, а то б він чимшвидше дав драла. Не встигла потвора втекти, як Більбо напав і вдарив мечем просто межи очі. Павук від того ошалів — застрибав, затанцював, жахливо засмикався, розкидаючи ноги, поки гобіт добив його ще одним ударом, а тоді повалився на землю і надовго зомлів.

Коли Більбо опритомнів, довкола сіріло звичайне імлисте світло лісового дня. Поруч лежав забитий павук, а меч був у чорних плямах. Так чи так, а вбивши гігантського павука сам-один, поночі, без допомоги чарівника чи гномів, Злоткінс вельми запишався. Витираючи меча об траву і вкладаючи його в піхви, гобіт відчув себе зовсім іншою особою, куди лютішою і хоробрішою, дарма що бурчав голодний шлунок.

— Я хочу дати тобі ім'я, — звернувся він до меча. — Віднині я називатиму тебе Жалом.

І, сказавши так, вирушив на розвідку. Ліс стояв похмурий і мовчазний, та очевидно було, що найперше слід розшукати товаришів, які навряд чи були далеко — хіба що їх полонили ельфи (чи які гірші істоти). Більбо відчував, що гукати небезпечно, і довго стояв, гадаючи, в якому напрямку буде стежка та в якому напрямку треба спочатку йти, щоб розшукати гномів.

— Ох, і чого ми знехтували поради Беорна й Гандальфа! — бідкався він. — В яку халепу ми втрапили! Ми! Хотів би я, щоб можна було сказати «ми», — жахливо лишитися самотою в світі…

Нарешті Більбо вибрав якнайточніший, на його думку, напрямок, звідки вночі долинали крики про допомогу, — і йому, як ви переконаєтеся, поталанило (він народився таки з доброю пайкою талану) вгадати більш чи менш правильно. Надумавши, куди слід іти, почав скрадатися — тихо, як лише міг. Я вже казав вам, що гобіти вміють тихо скрадатися, надто в лісі; а ще ж Більбо, рушаючи, надягнув свого перстеника.

Трохи пройшов покрадьки, коли це помітив попереду згусток чорної тіні, чорної навіть для цього лісу, — мов клапоть ночі, який так і не розтанув удень. Підійшовши ближче, роздивився, що то чорніло поплутане плетиво багатьох павутин. Раптом він побачив угорі над собою, на гіллі павуків — величезних, страшних, — і дарма що невидимий, а затремтів від страху: що, як вони побачать чи почують його? Стоячи за деревом, він якийсь час стежив за тією зграєю, і тоді в тиші й мовчанці лісу збагнув, що ці огидні істоти розмовляють поміж себе. Голоси їхні були мов яке тоненьке поскрипування і сичання, але він міг розуміти чимало їхніх слів. А розмовляли вони про гномів!

— Добрячий був бій, але того вартий, — сказав один павук. — Що за бридкі товсті в них шкури, але б'юсь об заклад, усередині в них є добрий сік!

— Атож, з них буде чудова пожива, коли повисять трохи, — мовив другий.

— Не треба, щоб вони висіли довго, — заперечив третій. — Вони не такі гладкі, як могли бути. Недоїдали останнім часом, здається мені.

— А я скажу: треба їх убити! — просичав четвертий. — Убити — і нехай трохи повисять мертві.

— Вони й так мертві, я певен, — заявив перший.

— Але ж ні — я бачив, як один борсався допіру. Приходить до тями, напевне, після чудо-о-ового сну. Ось я покажу.

І, сказавши це, один із товстих павуків побіг по мотузці до дванадцятьох лялечок, що висіли рядком на високій гілляці. Більбо жахнувся, аж тепер розгледівши товаришів, що висіли в сутіні: то нога котрогось гнома стирчала зі сповитку, то кінчик носа, чи бороди, чи каптура.

Павук поспішив до найтовщої лялечки («Щоб я пропав, коли це не бідолашний старий Бомбур», — подумав Більбо) і щосили вщипнув за носа, що стирчав назовні. Із лялечки долинув приглушений зойк, а тоді нога піднялась і добряче вдарила павука. У Бомбурові ще було життя! Звук був такий, ніби вдарили по спущеному м'ячу, й розлючений павук звалився з гілки, ледве встигнувши схопитися за власну нитку.

Решта засміялася.

— Твоя була правда, — сказали вони. — М'ясо живе та ще й брикається!

— Ось я покладу цьому край! — сердито просичав павук, вилазячи назад на гілку.

Більбо зрозумів: настала та хвилина, коли він мусить щось зробити. Він не міг видертися до потвор нагору і стріляти не було чим; але, роззирнувшись довкола, побачив, що в цій місцині валяється багато камінців, — колись, певно, там текла річка, а нині лишилося тільки сухе річище. Більбо влучно кидався камінцями, і зразу ж йому попався гарненький, гладенький, схожий на яйце камінець, якраз для його руки. Ще хлопцем він часто вправлявся, кидаючи камінчики в різну дрібноту, аж поки кролі, білки й навіть птахи навчилися блискавично зникати йому з дороги, коли бачили, що гобітеня нахиляється до землі; ба навіть уже дорослий він збавляв чимало