Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

третю. А всі разом вони підгодовували місцевий філіал управління по боротьбі з організованою злочинністю. Рідко хто з бандитів видавав міліціонерам і убопівцям кого-небудь зі своїх, хіба що тих, які надміру зарвалися або проштрафилися, а загалом міліціонери і гангстери жили досить мирно. І доказом тому був наш приїзд до одного з райвідділів.

— Ходімо, — сказав Валера.

І ми пройшли акваріум з черговими, оминули сходи, майданчик, де курили кілька оперів і стояли якісь потерпілі, які чекали на прийом, і свідки. З поведінки Валери було видно, що його тут вважають за свого.

Не зупиняючись і не стукаючи, він відчинив двері з табличкою «слідчі з особливо важливих справ: Куницин О. і Самоїд П.» і сказав мені: «Заходь».

У кабінеті був тільки один зі слідчих, він кивнув на моє вітання, але не представився, хто він — Самоїд чи Куницин.

— Сідай, — сказав Валера.

Я сів.

— Кого ми шукаємо? — запитав слідчий.

— Його звати Великий Сергій.

— Це прізвисько?

— Очевидно, — сказав я.

— Не знаю такого. Чим він відомий?

— Професійний гравець у казино.

— А, — протяжливо мовив слідчий і, глянувши на Валеру, заперечливо похитав головою, — ми ж не займаємося такими.

— Треба, — сказав Валера. — Дуже. Сава просив.

Слідчий висунув шухляду свого столу, порився у ній, потім витяг обшарпаний блокнот, кинув його мені і сказав:

— Ану, спробуй зібрати його фейс.

Я відкрив блокнот побачив, що він складається зі смуг, на яких намальовані підборіддя, брови, очі та губи. Такий собі кишеньковий фоторобот. Оглянувши зразки губ, я сказав: «Добре», і почав з очей.

Я знайшов очі, схожі на очі Великого Сергія, ніс, схожий на його. Брови і лобова складка теж були схожі, але сам мікроцефал, що вийшов у мене, не мав з Великим Сергієм нічого спільного. Я почав спочатку, потім ще раз.

Слідчий, який терпляче спостерігав за мною, врешті не витримав, відібрав у мене блокнот фоторобота і запитав:

— Підборіддя кругле, квадратне, трикутне?

— Гостре і витягнуте, — сказав я.

— Губи?

— Тонкі, — мовив я, — кутики губ ледь підняті вгору.

— Вуса?

— Немає.

Поставивши зо три десятки подібних запитань, він перевернув блокнот із зображенням до мене:

— Схожий?

— Навіть дуже, — сказав я. Подібність була просто разючою. — Ще тільки шрам — я торкнувся до своєї вилиці.

— Він у місті? — запитав слідчий.

— Має бути тут.

— Тоді знайдемо.

З

— А ти художник, — сказав Валера, коли ми вийшли з кабінету.

— Дещо вмію, — відповів я.

4

До кемпінгу ми приїхали мовчки. Застали тільки Толю і одного з охоронців.

— А решта? — запитав я.

— Я дав їм вудки, — сказав Толя, — і вони пішли ловити рибу.

— Далеко?

— Та он унизу.

Тільки-но я ступив на стежину, що вела до моря, як савівець, який залишився в кемпінгу, одразу зателефонував комусь. Як виявилося, своїм колегам, які подалися на риболовлю, — уже через хвилину один із них вийшов мені назустріч.

Найбільше задоволення від риболовлі одержали Яна й один із савівців, високий, широкоплечий, із ум’ятиною старого шраму над правим оком. Для Яни це була перша риболовля в її житті, а для бандита — хобі його життя.

Інші просто були присутніми.

— Організуємо як-небудь катер, — мовив риболов-савівець, — і порибалимо по-справжньому.

— Ага, — кивнув я, згадавши обіцянку Сави влаштувати для нас останню прогулянку з останнім купанням на катері, що стояв біля одинадцятого пірса, — обов’язково.

Я посидів хвилин десять з вудкою.

Яна піймала вісім маленьких срібних рибок, її новий знайомий — разів у п’ятнадцять більше, тому логічно було запитати в Мишка:

— А ти піймав хоч що-небудь?

— Аякже, — сказав він з виглядом людини, якій для повного щастя не вистачає десятка пійманих риб.

5

Коли ми піднімалися до вагончиків кемпінгу, Мишко запитав мене:

— Щось довідався?

— Нічого, — сказав я. — Але якщо Великий Сергій у місті, вони розшукають його.

— Шкода, — мовив Мишко, який вважав, що найкраще дати ходу звідси цієї ж ночі.

Наступну добу ми пробайдикували. Майже не розмовляли. За іншої ситуації я б знайшов чим розважитись. Зараз же, чекаючи, я просто нудив світом.

Через двадцять дев’ять годин подзвонив Валера.

— Вези його, — сказав він одному з охоронців.

— Поїхали, — звернувся той до мене.

— Тільки разом з Мишком, — відповів я.

— Мені сказали…

— Та пішов ти… Або разом, або присилуй мене.

Моя несподівана упертість трохи вивела охоронця з рівноваги, він завагався і подзвонив Валері, той ніяк не міг второпати, чого я вимагаю, а, зрозумівши, дав згоду:

— Та біс із ними, хоч усією сім’єю.

Я комизився не задля розваги. Просто дивлячись на Мишка, я розумів, що як тільки половина охоронців виїде зі мною, Мишко тут же порішить тих, які залишаться.

— Ми пошкодуємо, але буде пізно, — сказав він мені, сідаючи в машину.

— Передчуття? — запитав я.

— Досвід.