Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А дороги хто ремонтуватиме? — усміхнувся я.
Сем сумно похитав головою:
— Ти так і не зрозумів, з ким маєш справу.
— Я прекрасно усвідомлюю, з ким ми маємо справу, — похитав я головою.
Сем мовчки махнув рукою і відвернувся.
— До речі, Андрію, а можна ще одне, останнє запитання? — звернувся до мене Грінспен.
— Так, звичайно.
— Пам’ятаєш, коли ми тягнули патики кому з нас стріляти — там же не було короткого патика? Правда?
Я усміхнувся:
— Так, короткого патика там справді не було.
Сем знов повернувся до мене.
— Тобто ти свідомо не дав нам можливості стріляти у нього?! — майже прокричав він.
Я мовчки знизав плечима.
Грінспен тихо засміявся:
— Що і треба було довести. Андрій просто невиправний ідеаліст.
— Не розумію! — прогудів Сем, беручись руками за голову.
— Я по-іншому не міг, — тихо мовив я.
— Ти просто хворий, — махнув рукою Сем і відвернувся.
Запала мовчанка, кожен думав про своє.
— Добре, залазьте вже в машину — поїхали додому, — зовсім змучено сказав Сем.
Ми сіли в машину. По дорозі до міста всі мовчали. Мовчанка була такою непідйомною, що, здавалося, давила фізично. Я не витримав, і легко поплескавши по плечу Сема, який був за кермом, майже нечутно сказав йому: «Зупини ось тут». Семен запитально глянув на мене. Я ще раз повторив: «Зупини».
— Не дуракуй! — мовив Грінспен. — Приїдемо зараз додому, вип’ємо по сто грам…
— Та ні, хлопці, вибачте, у мене ще є справи. Зупини, Семене…
Сем коротко зітхнув і таки натиснув на гальма.
— Вибачте, — мовив наостанок, відкриваючи двері машини.
— І ти вибач, коли що, — відповів Сем.
— Подзвони, як звільнишся, — встиг прокричати Грінспен перед тим, як я зачинив за собою двері.
Машина бібікнувши поїхала, і я отримав змогу роззирнутися навколо. Сем зупинився коло станції метро, за якою була алейка з кількома рядами дерев та лавками. Туди я й попрямував. Вмостившись на одній з лавочок, я повільно вдихнув свіже повітря і затримавши подих, з шумом видихнув. Світило ясне, майже весняне сонце, хоча за календарем була зима, прогулювалися мами з дитячими візками, кудись неспіхом ішли літні люди — зовсім інший світ, який здавався мені зараз напрочуд гарним і привабливим. Машинально я дістав телефон і набрав номер Тоні. Особливо не думав над тим, що зараз скажу, здавалося, що зміст не мав значення. Просто скажу «Привіт», а далі якось буде. Добре буде.
Проте Тоня була поза зоною. Абсолютно правильне рішення — вимкнути мобільник, чи взагалі змінити його, тільки не зараз, не в цей момент, не для мене. Набрав її ще раз, аби знову почути автовідповідач. Вимкнув телефон і сидів, затиснувши його в руці, довго дивився перед собою. Нарешті встав і неквапом пішов у бік метро.
Коли прийшов додому, там було вже тихо, лише вікно кухні світилося. Я прочинив двері і зайшов всередину. З коридору побачив, що на кухні за столом самотньо сидить Віка.
— Привіт, — тихо привітавшись, махнув рукою. — А де хлопці?
— Хлопці вже сплять. Випили пару пляшок горілки — і поснули, — мовила вона, глянувши на мене з докором.
— І я теж трохи випив сьогодні, — мовив, зробивши спробу усміхнутися.
— Не сумніваюся, — знизала плечима Віка. — Після всього ідіотизму, що ви наробили останнім часом, вам залишається лише пити.
— Ти про що? — зобразивши здивування, спитав.
— Про те, про що ти подумав. Кілери хрінові.
Я стиха мугикнув.
— Можеш не намагатися мені щось вигадувати, — продовжувала Віка. — Твої друзі були настільки під впливом сьогоднішніх ваших пригод, що все мені розказали.
— Все?
— Так, все. Досі відійти не можу. Я, чесно, вважала вас більш дорослими. Особливо тебе.
— От бачиш, зовнішність буває оманливою…
— І що ти думаєш робити?
— Я? Піду спати.
— А далі?
— Якось буде.
Я махнув рукою на прощання і пішов до себе.
Ранок я зустрів у залі очікування на вокзалі. Повз мене ходили люди, а я сидів на лавці у кутку, кинувши під ноги сумку з речами, яку зібрав цієї ночі. Вчора ввечері у себе в кімнаті я швиденько спакував все необхідне і, дочекавшись, коли Віка пішла спати, тихо вийшов надвір. За годину вже брав на вокзалі квиток на потяг, на якому планував повернутися до моїх захмарених гір. Проте квитків саме на зараз не було, і єдине, що мені лишалося — спробувати взяти їх на ранок наступного дня. А до того часу я вирішив подрімати в залі очікування на вокзалі.
Прокинувся досить рано, здається від того,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.