Читати книгу - "Поки Бог спить"

— Хто там є? Душе християнська, озвись!

— А ти хіба християнська душа? — Постать вийшла на світло, і Данько упізнав Ярину. Вона змінилася за цей час: молода струнка дівчина перетворилася на огрядну бабу, із першими зморшками на чолі, з огрубілими руками. — Порішив усю мою рідню, а тепер і сам заявився, хоч ще земля на могилах не засохла.

— Вони самі вибрали свою долю, ти ж знаєш.

— Знаю… Скажи, Даньку, ти їх порішив заради мене?.. Я пам'ятаю, як ти на мене дивився… Тоді, на купальському святі.

— З того часу багато води утекло. Та й хіба можна говорити про якісь почуття, коли ми здибались через стільки років. Якщо колись у моїй душі і горіло багаття, то тепер там лише попіл.

Ярина стояла непорушно, як скеля. її обличчя було геть сіре.

— Он як!.. А я, дурепа, думала… Дай хоч поцілувати тебе на прощання… Як сестра…

Вона підійшла ще на крок.

Раптом у її руці блиснуло лезо ножа. Данько ледь встиг перехопити лівою рукою її зап'ястя. Але Ярина із силою, якої від неї не можна було сподіватися, вільною рукою ухопила за пов'язку. Хлопець скреготнув зубами від болю, але йому вистачило спритності вивільнити руку і штовхнути жінку на підлогу. Та впала й істерично заридала.

— Убий мене! Убий, інакше я сама себе вб'ю!

На крик прибіг Скалозуб. Побачивши господиню, що лежала долі, і Данька з ножем у руках, челядник злякано зупинився.

Данько спересердя метнув ніж у стіну. Той із глухим звуком угризся у дерево.

— Миколо, допоможеш Ярині зібрати свої речі. Все, що зможе відвезти на возі, — усе її. А тепер ходімо зі мною. Покажеш, де холопи боярина Вишатича сидять. І людей із сокирами поклич, щоб поруб розбити.

За кілька хвилин чоловік десять звільнених полонених вийшли з темної в'язниці на світ Божий, мружачись від сонячних променів.

Данько скочив на коня.

— Хлопці! Неправедний тіун Ратко, іже з ним його син та зять пали у чесному прю. Я, Данько, син Гостомисла, тепер новий господар цього двору. Ви можете вільно повертатися до боярина Вишатича. Скалозубе, йди-но сюди. Що там у тіунових погребах?

— А що там може бути? Вісімдесят відер меду та двадцять корчаг вина.

— За ваші муки, хлопці, Скалозуб, якого я призначаю ключником, дасть вам стільки меду та вина, скільки ви зможете випити та унести із собою.

— Слава Даньку Гостомисловичу! — радісно загорлали бідолахи.

— Але одна умова: допоможіть колишній господині забратися геть звідси!

— А що тут важкого? Поможемо! — холопам Вишатича не терпілося випити за своє звільнення.

— Ось і домовилися! Я зараз поїду у справах, а до вечора щоб ви впоралися!

— Буде зроблено! — вклонилися холопи.

Данько дав п'яти Сірому, і той, як на крилах, виніс його з колишнього тіунового двору.

Він мчав до двору боярина Вишатича. Кінь біг весело, і ще завидна хлопець був на місці.

Данько заїхав на подвір'я і легко сплигнув із коня. Навколо були численні сліди короткочасного панування Ратковичей. Світловида саме йшла з коромислом, на якому гойдалися два повні відра. Від несподіванки вона здригнулася і ледь не розплескала воду. Та Данько був уже поряд. І ось відра важко плюхнулися на траву.

Вони стояла упритул одне до одного. Данько взяв Світловиду за руку, а вона притулилася щокою до його широких грудей.

— Світловидо, люба моя, — зашепотів він їй у вухо, — чи підеш за мене заміж?

— Я згодна, — вона глянула йому просто у вічі. Данько схилив голову і ніжно поцілував її губи. І вона відповіла на його поцілунок…

Того дня Данько Гостомислович чекав синів — Боримира та Мирослава — у гості. Світловида все бігала до воріт, виглядала синів, але їх не було. Якесь недобре передчуття стискало старому воїну груди.

Сини, а також старший син Боримира, шістнадцятилітній Левко, прибули лише надвечір. Данько Гостомислович помітив, що сини чимось стурбовані, але не став одразу розпитувати. І лише коли вже повечеряли, звернувся до них:

— Щось ви зажурені, хлопці мої. Чи всі у вас здорові, чи не сталося якогось лиха?

Боримир несміливо кашлянув.

— Усі в нас здорові, дякувати Богу! А лихо… Лихо у всіх зараз одне.

— Говори, не тягни.

— А що говорити? З'явились у Дикому полі народи, яких ніхто як слід не знає: хто вони, звідки прийшли, яка їхня мова, якого вони роду-племені та якої віри. Одні називають їх татарами, інші — таурменами, а дехто — й печенігами. І хоч ніхто про них достеменно не знає, але