Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Якщо назвати речі своїми іменами, то практично весь обсяг сучасних знань про спроби створення національної української держави на території Східної Галичини та Буковини, або, якщо зовсім точно, на території східної частини Королівства Галичини і Лодомерії та на території герцогства Буковина Австро-Угорської імперії – це ідеологеми, сформовані фундаторами цього державного утворення на еміграції. Ці ідеологеми давно перетворилися на стійкі стереотипи, які впродовж останніх 90 років перекочовують з одного видання в інше, збагачуючись, у кращому випадку, третьорядними деталями. Сьогодні основна з цих ідеологем, яка на рівні масової свідомості вже давно перетворилася на аксіоматичне судження, звучить так: «ЗУНР – національна демократична держава українського народу на його західних землях, яка виникла у 1918 р. як закономірний результат розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917—1920 рр.».[220]

Причини такого стану справ лежать на поверхні. Вони такі.

Перша. Архів Західно-Української Народної Республіки залишається недоступним для дослідників. Попри безсумнівне юридичне зобов'язання хранителя цього архіву, Української греко-католицької церкви, він до сьогодні не переданий державі Україна. За відсутності документів годі говорити про всебічне, об'єктивне та неупереджене наукове дослідження.

Причина друга. Автори абсолютної більшості українських писань на цю тему принципово ігнорують аргументи – чи то минулі, чи то сучасні – польської сторони, яку галичани-українці свідомо зробили стороною конфлікту, принципово ігноруючи права та інтереси польської громади.

Причина третя. Подобається це кому чи ні, але факт залишається фактом: для української людності Східної Галичини ідея національної і несоціалістичної держави була і залишається святою. За цю ідею віддали життя сотні тисяч галицьких українців – точної цифри, очевидно, ми не дізнаємося ніколи. І всі ці нечувані жертви були марними хоча б тому, що українську державу в тому вигляді, в якому вона існує зараз, створили, проголосили, конституювали їхні найзапекліші вороги – комуністи. І тут виникає декілька простих, ясних як Божий день питань: а чи потрібні були ці жертви взагалі? Чи були інші варіанти політичної поведінки у тих, хто наважився на проголошення української держави на «західноукраїнських», як їх тепер називають, землях у 1918 p.?

Сама постановка такого питання за сучасних українських реалій видається якщо не блюзнірською та/або чудернацькою, то, як мінімум, глибоко антинаціональною та/або антидержавницькою. Ще б пак: адже в цьому випадку треба визнати те, що встановили десятки сучасних суспільствознавців. Установили, довели, обґрунтували: ніякого українського народу станом на 1917 р. у природі не існувало. Отже, за визначенням, не могло існувати ніяких національно-визвольних змагань цього народу. Крім того, держава – це, насамперед, правовий, а не національний або ще якийсь інститут, основною функцією якого, на нашу думку, є забезпечення на підставі права безпечного та сталого продуктивного розвитку людських спільнот, які її утворюють.

Виходячи з цього, процитоване вище аксіоматичне судження «ЗУHP – національна демократична держава українського народу на його західних землях, яка виникла у 1918 р. як закономірний результат розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917—1920 рр.» є якщо не абсурдом, то ідеологічно, а не науково вмотивованим судженням. Такий висновок випливає навіть із самого щойно цитованого дослідження. Так, виникнення ЗУНР розглядається поза контекстом державницького розпаду Австро-Угорщини! Якщо взяти до уваги те, що цей процес розпочали чехи, які 28 жовтня проголосили Чехословаччину, а вже 29-го виникло Королівство Сербів, Хорватів та Словенців, 31-го розпочалося збройне повстання у Будапешті, 11 листопада оголошено про відновлення незалежності Польщі, 12 листопада державну незалежність проголосила Карпатська Русь, а саме цього дня імператор зрікся престолу, що означало кінець Австро-Угорської імперії, то стане очевидним, що проголошення 1 листопада ЗУНР було насамперед одним з елементів розпаду Габсбурзької імперії, а не «результатом розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917—1920 рр.» на теренах Австро-Угорської держави.

Ідімо далі. Достеменно встановлено і неодноразово підтверджено, що «підготовка до встановлення влади українцями у Східній Галичині на місцях мала цілком таємний характер». Іншими словами, проголошення ЗУНР стало результатом заколоту, а не, знову-таки, наслідком «Української революції» 1917—1920 pp. Такий висновок підтверджується тим самим автором, який прямо вказує на те, що «відновлення національної державності на західноукраїнських землях» проголосили аж 66 делегатів Української Національної Ради. А можна було би сказати простіше. Сказати правду. Правда ж полягає в тому, що ніякої національної державності на «західноукраїнських» землях, що не існували в природі, ніколи не проголошувалося. 66 осіб, які, між іншим, не мали на те ніяких легітимних повноважень, проголосили Західно-Українську Народну Республіку на частині території Королівства Галичини і Лодомерії, тобто на східних теренах Польської Республіки, окупованих Австро-Угорщиною в 1772 р.

Якщо взяти до уваги буквально маніакальний антипольський характер цієї «революції», «батьки» якої пішли на проголошення української держави поза переговорами з поляками – організувати переговори треба було хоча б з огляду на 10-кратну чисельну перевагу поляків над українцями та відсутність в останніх необхідних для утримання держави мобілізаційних ресурсів, – стане самозрозумілою абсурдність головних усталених в історіографії аксіом, зокрема таких:

– «Листопадова революція 1918 р. на західноукраїнських землях носила національно-демократичний характер»,

– вона «стала закономірним результатом і складовою частиною розвитку загальноукраїнського національно-визвольного руху першої чверті XX ст., в т. ч. і Української революції 1917—1920 рр.»,

– виникнення та утвердження ЗУНР «стало закономірним наслідком розвитку Листопадової революції»,

– процес державного будівництва[221] в ЗУНР «мав цілеспрямований, послідовний, законодавчо обгрунтований та забезпечений характер на кожному з цих етапів. Його реалізація в конкретних формах мала певні особливості, не характерні для процесу національного державотворення в ході Української революції 1917—1920 pp. в