Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Церква, особливо єзуїтський орден, були найчорнішою силою на континенті Америки. Єзуїти не лише одержували колосальні прибутки, але й мали рабів і брали участь в работоргівлі. Вони посилали свої кораблі в Африку, де купували собі невільників.
Сумної слави зажили місіонери, котрі начебто мирно навертали тубільців до християнської віри. Вони займалися справжнім полюванням на непокірних індіян. Наприклад, у Венесуелі капуцини організовували загони головорізів, яким платили по 10 песо в місяць і дозволяли їм захоплювати в полон індіян. Місіонери скрізь виступали під захистом війська. Навіть формально, вони вважалися на службі військових властей, одержували в них платню й підтримку. Релігійні місії будувалися, як фортеці. В другій половині XVIII століття на континенті було шістсот “пресідіос” — укріплених місіонерських постів. Один місіонер у своїй книжці зізнавався, що в таких селищах, де не було військових гарнізонів, індіяни убивали ненависних місіонерів і тікали в ліси.
Який би прогресивний рух не народжувався в Америці, церковники виступали найзапеклішими його ворогами, шкодили чим могли, збирали навкруг себе мракобісів і реакціонерів, підбурювали народ. Особливо ганебно прославився в роки антиіспанської революції архієпіскоп Каракасу Коль-і-Прат. Цей чорнорясник скористався з страхітливого лиха, що впало на країну в дні проголошення республіки, — землетрусу. Ад’ютант Боліва О’Лірі писав тоді: “На нещастя для справи незалежності, духівництво, яке користувалося великим впливом у Венесуелі, ставилося вороже до революції, воно розпускало чутки, ніби жахливе лихо, що його зазнала країна, була карою божою”. В цей критичний день тільки Сімон Болівар не стеряв духу. З шпагою в руці він кинувся на ченця, який закликав людність до бунту, зіпхнув його з трибуни і, зайнявши його місце, закликав народ не вірити попівським наклепам, дотримуватись порядку й допомагати постраждалим. Але проповіді архієпіскопа все ж зробили своє чорне діло: вони допомогли іспанцям повалити першу республіку і вигнати повстанців з країни.
Крутояр скрушно похитав головою.
— Отак, Олесю, було, та так, власне, й залишилося. Знову місіонери хазяйнують скрізь, дурять людей, тримають народ у найтяжчому рабстві. Не пригадую, десь я читав про їхні витівки. Наприклад, оголошують у газетах, що індіяни тієї чи іншої округи голодують, вмирають, що їх треба навернути на християнство, “цивілізувати”. В містах починають збирати пожертвування, трударі віддають свої останні песети для нещасних, закуповують продукти, одежу і посилають усе те в сельву. Але далі місіонери діють по-своєму. Захопивши пожертвування у власні руки, вони розпродують їх по неймовірно високих цінах. Одного разу стався такий випадок. На роздачу подарунків приїхав сам генерал Батіс, крім того, було запрошено силу іноземних журналістів. Роздали сякий-такий дріб’язок, цукор, трохи ліків — під музику, звичайно, аплодисменти, стрекіт кінокамер. Та тільки високі гості виїхали в столицю, як місіонери одразу ж відібрали свої дари і заявили, що віддадуть їх лише тим, хто зголоситься задарма попрацювати в них на каучукових плантаціях…
Крутояр замовк. Запала дзвінка, сріблиста тиша. Олесь все ще не міг прийти до тямку від тих видінь, які захопили його душу. Зачарування, гнів, обурення, бажання діяти, боротися, відстоювати правду зробили його в цю мить і старшим, і суворішим, і прозорливішим.
Інки… Століття слави… Жорстокість божого престолу… Колись він тільки читав про такі речі, і ось вони стали перед ним в усій своїй реальності, і думка мимоволі докопувалася до найсуворішого висновку, до найгіркішої правди: “Таємниця Ван-Саунгейнлера належить не минулому, а сьогоднішньому дню”.
Олесь узяв батька за лікоть.
— Тату, я знаю, чому поліція і чорнорясники так бояться нас.
— Чому ж, сину? — злегка посміхнувся Крутояр.
— Бо горе інків не вмерло й сьогодні.
— Не тільки горе, сину, — зітхнув професор, — і боротьба їхня, зненависть їхня до неправди й утиску живуть і нині. — Охоплений мрійливою задумою, професор пригорнув до себе сина, заговорив рівним, грудним голосом: — Коли послухати буржуазних істориків, всіляких богословів і мудреців від амвона, то може здатися, що хрест і колонізація принесли на материк радість, благоденство, освіту, що славні народи континенту мало не побраталися з своїми утискувачами, що вся історія завоювання була суцільним святом. Відкриття сміливого голландця розбиває вщент всі ці брехні. Тільки подумати: десятки, може, й сотні тисяч інків пішли на вірну смерть, кинули свої землі, аби не стати рабами. Якби нам вдалося знайти сліди їхнього останнього маршу, сліди їхнього гордого загину, ми перекреслили б цілу систему брехливих, облудних догм, ми ще раз показали б людям, чого варта була християнська місія католицької церкви. Як бачиш, наукове відкриття Саунгейнлера ближче стоїть до наших днів, ніж може здатися з першого погляду, і потім, Олесю, мені чомусь думається, що голландець сповіщає в своїй телеграмі не тільки про злочини минулого. Не тільки древні інки примусили його сховатися в глушині сельви, зносити труднощі лісового життя, ворогувати з поліцією… Він відкрив щось більше, щось важливіше. І саме тому ми повинні допомогти йому.
Крутояр зиркнув на годинника, спохмурніло подивився на темну вулицю.
— Так, заговорились ми трішки, а Тумаяуа все нема.
Де той Тумаяуа? Обіцяв бути на світанку, зник загадково, чекай його. Крутояр заходить у халупу і одразу ж в очі йому впадає червоний вогник, — то палить, щойно прокинувшись, Бунч. Перемовляється з Самсоновим. Добре, що вони не сплять, треба порадитися. Крутояр засвічує свічку, виймає з рюкзака велику карту Оріноко і запрошує всіх до столу.
Остання нарада перед важким походом. Як бути далі? Зараз, коли немає під ногами хисткої, — але ж якої надійної! — палуби “Голіафа”, коли не чути за стіною добродушного покашлювання милого Пабло, коли сельва підступила зо всіх боків і зеленими стінами одгородила їх від світу, тривога тоскно заповзає в груди і паралізує душу.
— Досі нам не вдалося знайти ніяких реальних слідів голландця, — каже професор, поклавши на карту свої широкі долоні. — Темнота, затурканість, злидні — але цього вистачає по всій трасі великих тропічних рік. Ми могли б і завтра з першим рейсовим пароплавом вирушити до Сьюдад-Болівара і звідти переправитись літаком до Амазонки. Я хочу знати вашу думку, друзі!
Він наперед знає їхню
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік», після закриття браузера.