Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

— У нього невідомі наміри, — заявив він. — Дуже дивна рослина.

Спереду почувся якийсь шум. Робот вийшов на широку галявину. Поміж деревами замаячили рухливі постаті.

— Тварини! — прошепотіла Марія.

Заграва мовчав. Він уважно дивився на метушню тих істот, ще не збагнувши, з ким зустрівся на далекій планеті Друг. Кулясті тіла, чотири ноги. Вони дивно підстрибують на місці, деякий час тримаються в повітрі, ніби невагомі. Все ближче і ближче. Невже це тварини? Чи, може, розумні істоти?

— Іване! — скрикнула Марія. — Це люди, тобто розумні істоти… Погляньте, в того… великого — прикраси… Ви бачите?

— Бачу! Тепер бачу! Справді, розумні істоти. Тварини прикрас не носять! Але які ж вони дивні! Вони оточують Друга, нападають на нього!

— Капітане! — почувся голос робота. — Ці істоти обмацують мене, я відчуваю осмислені дії. Що робити? Вони можуть зіпсувати мій механізм.

Зовсім близько на екрані з’явилися очі — троє круглих пронизливих очей. Пролунав галас, писк, членороздільні вигуки.

Заграва вперше розгубився. Думка його блискавично працювала. Включити захист? Знищити напасників? Перша зустріч — і вбивство?

— Капітане! — високим голосом обізвався робот. — Чому ви не відповідаєте?

Щось затріщало. Екран раптово погас. Марія злякано поглянула на капітана. Його обличчя поблідло.

— Що сталося?

— Друг! — закричав Заграва, все ще не вірячи сам собі. — Друг! Ти чуєш мене?

Екран мерехтів слабими іскорками. В ефірі була тиша. Механічний Друг, посланець Землі в далекому світі, замовк.

Дідові було сто двадцять років.

Він народився в дев’ятнадцятому сторіччі, пережив двадцяте і вступав у двадцять перше. Навколишні інколи говорили, жартуючи, що дід Заграва безсмертний. Покоління синів, дочок, онуків, правнуків народжувались і розліталися в широкі світи, а він все жив і жив, ніби предковічний корінь старезного дерева, що все ще не хоче здаватися невблаганній смерті, беручи глибоченними паростями своїми з надрів землі живлющі соки.

Він і сам уже повірив у свою невмирущість. І коли на сто двадцять першому році життя пролунав у серці поклик смерті, дід Заграва здивувався.

— Хм, — сказав він. — Знайшла все-таки. Ну що ж, піду збиратися в дорогу…

Він облишив діжку, на яку набивав обручі — правнучка Маруся збиралася маринувати помідори, — і, похитуючись, пошкандибав до хати. Зупинившись на ґанку, він подивився на кружало сонця, що саме заходило, урочисто сідаючи в гарячий обрій, всміхнувся лагідно.

— Йдеш спочивати, — прошепотів дід. — Піду і я… Прощавай, ясне моє…

Тримаючись за одвірки, старий Заграва дошкандибав до кімнати. Правнучка Маруся — літня, але ще жвава жінка — злякано поглянула на нього. Вона кинула поратися біля печі, підтримала прадіда за плече, повела до ліжка.

— Що з вами? Може, лікаря?

Дід Заграва випростався на ліжку, склав руки на грудях, лагідно всміхнувся.

— Гай-гай. Про якого лікаря ти говориш, Марусе. Оце ж він і прийшов — лікар… Всі хвороби забере з собою.

— Таке говорите, — схлипнула, правнучка, витираючи сльозу рукавом. — Треба побігти сповістити дітям, онукам!

— Не треба! — злякано підняв руку дід. — Марусенько… Дайте мені спокійно піти звідси… Пора і честь знати… Ось хіба тільки Іван… Івана я б хотів бачити. А ти витри сльози. Не треба плакати. Радіти треба. Я йду, а на моє місце… приходять інші…

Він заплющив очі, щось бурмотів, а на блідому висхлому обличчі з’явилося сяйво, ніби відблиск невидимого світила.

Тихо згасав літній день.

Так же тихо й урочисто згасав дід Заграва.

В його свідомості пливли події довгого бурхливого життя. Він згадував їх з дивовижною чіткістю. З пам’яті виникали події, про які він назвіть забув. Вони набували зримих обрисів, оживали, поєднувалися в те, що звалося життям Свирида Заграви.

Життя… Сто двадцять років. Багато це чи мало? Близькі і рідні, сміючись, казали, що він безсмертний. Мабуть, багато? Але чому ж він охопив своє життя в кілька коротких секунд чи, може, хвилин? І таким воно здалося незначним порівняно з океаном вічності, який насувався на діда Заграву, що він сам собі здавався хлопчиком — босоногим і пустотливим, перед яким попереду ще бовваніють в мороці долі довгі роки зростання, праці і пошуків.

— Марусе, — знову покликав дід.

Вона з’явилася, ждала, сумно дивлячись на згасаюче обличчя.

— Так де ж Іван? Я хочу бачити його…

— Іван у небі, — відповіла правнучка. — Ви ж знаєте, діду.

— Хм, — осміхнувся дід. — У небі… Немов святий… А коли ж він повернеться?

— Обіцяв через десять днів.

— Не діждуся, — прошепотів дід Заграва. — Не буде сили… Тоді… включи мені радіо… Може, я перед смертю що-небудь почую про нього.

Маруся одійшла від ліжка. Почувся голос диктора. Одразу ж прозвучало ім’я «Іван Заграва». Дід радісно заворушився.

— Я ж казав… казав… Це про нього…

Він заплющив знову очі, забув про смерть, яка стояла поруч. В кімнаті урочисто звучав голос життя, дійсності, великої творчої боротьби. Він говорив про великий подвиг учених Землі і про Івана — коханого праправнука діда Заграви.

— Люди Землі! Міжзоряна траса відкрита. Експеримент приніс нашій науці безцінні відкриття. Перевірено метод управління кораблями на відстані з використанням психічної енергії, розроблено