Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

Але це ще нічого б. Головний завжди недолюблював розмови і надавав перевагу готовому матеріалові. Не раз на планерках він навчав репортерів “не язиком теліпати, а сокирою рубати”, маючи на увазі, звичайно, не сокиру, а авторучку та друкарську машинку.

Гірше прийшло через шість годин, коли головний сам подзвонив у відділ, запросив до себе Серьогіна і, приязно довідавшись про його здоров’я, провів рукою на рівні власних вух спочатку зліва направо, а потім справа наліво. Від цього жесту в животі у Серьогіна похололо, як у гладіатора, який угледів на трибунах опущені вниз пальчики римських матрон.

Даремно намагався Серьогін хвацько бравувати іменами Тарасюка й Бєлова. Даремно пробував переконати редактора в суперактуальності матеріалу, в тому, що цей матеріал відкриє нову еру — еру журналістики на міжзоряному рівні. Редактор лише заперечливо крутив головою, розділеною акуратним косим проділом. Досить з нього перших місць. Краще він обійдеться без перших повідомлень про загадкову знахідку серьогінських протеже, але зате й без перших спростувань з того ж самого приводу. До речі, хай Серьогін завдячує, долі, що його не пустили тоді в пустелю. Чи не хоче він потішитися з того, які “знахідки” робили там його підлеглі і на що вони витрачали там командировочні гроші, та й до того ж в іноземній валюті?

Головний показав Серьогіну явно неросійський журнал у крикливій барвистій обкладинці, звідки грізно глянули на Леоніда марсіанські очі з круглого скафандра й… усміхнені очі Майї Кремньової.

Хто дав головному цей журнал, Серьогін до пуття не зрозумів. Чи то сам академік, чи то якийсь його заступник…

Серьогін вийшов із кабінету редактора о десятій годині вечора, вже цілком підкорившись категоричному наказові: “П’ятдесят рядків на третю полосу. І щоб без ніяких космонавтів”.

Він погасив верхнє світло, сів за стіл, акуратно склав купкою написані за день аркуші й почав методично рвати їх на дрібні шматки, кидаючи обривки в кошик.

В газеті, що вийшла наступного дня, у правому нижньому кутку третьої полоси дрібненьким шрифтом — нонпареллю — було надруковано:

За сто сімдесят кілометрів од того місця, де Амур впадає в Татарську протоку, група радянських учених, що працювала над розшуками старовини, виявила кам’яну пам’ятку правильної геометричної форми. Походження її невідоме. На думку кандидата історичних наук Г. П. Тарасюка, який брав участь в експедиції, дослідження знахідки може привести до нових відкриттів…

У решті рядків досить нудно описувалося про політ над тайгою на вертольоті, про краєвиди Перламутрового озера та його берегів.

Серьогінського підпису не дали. Під заміткою стояло: “Наш кор.”

Ніхто й гадки не мав, що, повернувшись із Кришталевого струмка, Матвій Бєлов веде нібито подвійне життя. Одне — видиме. Друге — невидиме. Всі вважали, що він робить зарядку, їсть, досліджує зразки, пише звіти про експедицію, виступає з доповідями.

Проте це було чистісінькою видимістю. Насправді ж Матвій весь цей час відвідував інші планети і залишав там вимпели для майбутніх поколінь…

Він літав до гігантських кам’яних пустель, оточених первісним океаном і прикритих отрутною оболонкою метану та вуглекислого газу. Він літав над жаркими болотами, вкритими буйною хащею папоротей та хвощів. Спускався в гори, що поросли лісом, де жили печерні люди в звіриних шкурах; і в родючі савани, де кочували рідкісні племена скотарів; і серед величних мармурових храмів античного світу.

Він закладав у сталеві циліндри зоряні карти Галактики й Метагалактики, креслення атомних реакторів та космічних ракет, підручники з фізики й математики, технологічні паспорти металургійних і хімічних заводів, книжки Маркса, Пушкіна, Ейнштейна.

Він бурив глибокі свердловини подалі від вулканів та океанських берегів і опускав туди свою дорогоцінну посилку.

Він будував сотні й тисячі пам’ятних знаків, за якими майбутні люди мали б знайти призначені їм скарби.

І чим довше Матвій займався цими справами, тим частіше таким знаком була піраміда — правильна тригранна піраміда, тетраедр.

Якби хто спитав Матвія, чому саме піраміда, навряд чи він зміг би дати точну відповідь. Звичайно, багато в чому тут були винні ті самі піраміди, котрі хтось залишив у Хірбеті і на Перламутровому озері тоді, коли ще не існувало держав ні в Єгипті, ні в Месопотамії, ні в Індії, ні в Китаї. Але головне, як здавалося Матвієві, полягало в іншому — в трьохмірності простору.

Який ще знак, окрім лаконічної тригранної піраміди, зміг би висловити так просто й точно віру у всемогутність людського розуму?..

Те, що на його впевненість вплинули Майїні слова про священне число, Матвій, можливо, і не усвідомлював собі.

Якось, невдовзі після повернення з Далекого Сходу, Майя сказала Матвієві:

— Здається, я зрозуміла, що то за священне число було в легенді. Ти чув що-не-будь про проблему трійки?..

Чомусь усі народи на землі люблять число “три”. І араби, і іранці, і ефіопи, і англійці, і німці, і жителі Патагонії, і китайці, і багато інших. А російські приклади ти сам мусиш пам’ятати. Наприклад, у всіх казках тричі повторюється основна подія: тричі б’ється з чудом-юдом Іван — син селянина, тричі скаче Івашко-дурник на Сивкові-Буркові, поки доскаче до терема