Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко"

Того вечора він прийшов до мене, і ми провели кілька приємних годин разом. Якусь хвилю ми ще обговорювали справу Вейтона, а потім розмовляли про психологію і сперті на неї поліційні методи. Ми дійшли висновку, що у випадку з Вейтоном бюрократична рутина Сандера перемогла психологічний підхід Джелліна. Зрештою він сам визнав, що після зізнання Карлтона і тієї історії з револьвером, знайденим у синьому костюмі, йому довелося змінити свій погляд на всю цю справу. Досі він підозрював, що актор пішов до ванної кімнати побалакати з кимось і той змусив його втекти. Джеллін гадав, що розмова ця торкалася одного з мешканців дому, наприклад Френсіса чи Альберта Чезлі. Зізнання камердинера підважило і цю, не вельми правдоподібну гіпотезу. Вейтон, збираючись вкоротити собі віку, наготував заздалегідь одяг і револьвер.

Проте події наступного ранку перевернули догори ногами всі дотеперішні теорії. Про справу Вейтона згодом Сандер казав, що вона йшла «як по ковдобинах», а хто розуміється на канцелярщині, знає, що це означає.

Джеллін спокійно підшивав досьє, коли подзвонив Сандер, просячи його з'явитися до нього. У кабінеті капітана сидів імпресаріо Джон Лодері, уже знайомий Джелліну.

— От яка у нас виходить історія, Джеллін. Присутній тут пан Лодері заявляє, що він ніколи не дзвонив до Вейтона, а ввечері одинадцятого листопада і поготів.

Здоровенний блондин кивнув головою.

— Саме так і заявив. Дзвонити Вейтону, та ще тоді, як зчинили стільки галасу довкола його особи, я не мав ніякого приводу. Я театральний антрепренер, а не антрепренер циркових блазнів.

Джеллін слухав спокійно. Ця новина на нього не справила, як того сподівався Сандер, ніякого враження.

— Що ви на це скажете? — спитав капітан. — По-моєму, зізнання пана Лодері дуже цікаве.

— Звичайно, — погодився Артур. — Я не хочу здатися вам зарозумілим, але я знав про це раніше. На цю тему я навіть написав собі коротку нотатку.

Він порився в кишені і подав Сандеру аркушик, який той з подивом прочитав.

«Лодері Вейтону не дзвонив. Очевидно, за нього видав себе хтось інший».

Капітан замовк, намагаючись оговтатися після такого сюрпризу, а потім спитав іронічним тоном:

— Я не здамся вам нескромним, якщо запитаю, звідки ви з такою певністю знали, що скаже пан Лодері?

Джеллін зашарівся, збентежений іронією капітана, і, передчуваючи дальшу каверзу, сказав тихої — Нагадаю вам, що я вже допитував пана Лодері раніше, щоб довідатися дещо про його стосунки з Вейтоном і про контакти актора в театральному світі. Про Веитона імпресаріо відгукувався так, що коли Карлтон заявив, що дзвонив пан Лодері, я не міг у це повірити. Щоб збрехав камердинер, я не припускав, по-моєму, збрехав той, хто дзвонив Вейтону. Я не сумніваюся, що пан Лодері і зараз повторить те, що вже про Вейтона казав мені, а саме, що він зневажає його і не шанує. А ще він додав, що не зв'язався б з Вейтоном навіть тоді, якби його рекомендує вав йому сам Шекспір. Чи не так, пане Лодері?

Височезний блондин ще раз кивнув ствердно головою. Капітан прикусив губи.

— Мені здається, пане Джеллін, що ви повинні були про це сказати мені одразу, але я, може, помиляюся…

— Ви маєте рацію, капітане, — признався скрушно Артур, — але, на жаль, я знаю, що наші погляди на справу Вейтона розходяться, і, побачивши, як ви реагували на зізнання Карлтона, був переконаний, що будь-яке втручання з мого боку було б небажане, що ви знаєте набагато краще, як треба діяти, і тому всі мої зауваження зайві. — Він замовк, але після паузи загси ворив далі: — Зрештою мені видавалося, що ця робота перевищує мої сили. Мені захотілося вернутися до своїх архівів.

Ці слова здивували капітана Сандера, але в присутності Лодері і виду не подав. Попрощався з імпресаріо, звелівши йому не виїжджати нікуди, бо він може знадобитися, потім звернувся приязно до Артура:

— А ви зі мною не щирі. Сідайте і викладіть усі наявні у вас гіпотези у справі Вейтона, і то без жодних внутрішніх вагань. Інакше я негайно звільню вас з роботи.

Подробиць цієї розмови Джеллін не хотів мені розповісти ніколи. Зрештою він умів досить добре критися зі своїми думками. Проте мені здається, що після того, як Артур довів Сандерові слушність свого міркування щодо уявного дзвінка Лодері, капітан дав йому цілковиту волю діяти в розслідуванні обставин смерті Вейтона.

Ще ввечері того самого дня Джеллін у супроводі Метчі подався до оселі актора і попросив на розмову пані Вейтон. Він здавався зовсім іншою людиною.

Офіційно в домі Вейтона панував глибокий траур, але, крім пані Вейтон, яка прийняла їх, лежачи в постелі, оскільки через потрясіння, викликане смертю чоловіка, почувала себе зле, інші;члени родини, здавалося, не дуже переживали. Джеллін і Метчі, іщднімаючись сходами, зустріли братів Чезлі не вельми зажурено, а крізь відчинені двері побачили їдальню і стіл, накритий незвичайно розкішно.

Карлтон, немовбито бачачи обох співробітників уперше, ввів їх до спальні пані Вейтон. Артур коротко перепросив Матільду Чезлі за цей несподіваний візит і одразу ж перейшов до суті. Він хотів, щоб пані Вейтон сказала йому, як саме її чоловік зв'язався з Джоном Френзеном і Макх'ю, в яких він позичив триста тисяч доларів, збираючись створити власну театральну трупу. Пані Вейтон за ці два дні після смерті чоловіка вельми постарішала; вона лежала, відкинувшись на подушки, в покої, оклеєному темними шпалерами, просякнутому міцним запахом ліків.

— Це було таємницею і для мене, — відповіла вона по хвилі. — Мій чоловік, хоча заробляв чимало, ніколи не тішився великою довірою, бо всі знали, що він багато витрачає і неохоче повертає борги. Я лишень знаю, що спершу гроші йому дав Макх'ю, а потім одразу ж Френзен. Але чому Макх'ю, настроєний завжди недоброзичливо до мого чоловіка, наважився на цю позичку, я поняття не маю.