Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

— Семене!..

Уперше він назвав друга просто на ім'я.

— Я тут… — почулося з темряви. Сеня-Сенечка вже встиг відповзти вбік.

Нечай поповз на голос.

— Поглянь-но туди, — сказав Сеня-Сенечка, коли Нечай опинився поруч.

Розсунувши кущі, Нечай побачив сарай, що кидав на землю теплу повстяну тінь. По той бік сарая на дереві чи на стовпі висів ліхтар.

Рука потяглася до ножа, що висів на поясі. Не змовляючись, вони відповзли в різні боки, щоб обійти сарай і потім зійтися. Так надійніше.

Спочатку Нечай побачив ліхтар, що висів на високому дуплистому дереві. Це був звичайний гасовий ліхтар, його тихе тепле світло падало на землю, на курінь, на стару посічену колоду, що лежала під повіткою, але сокира в ній не стриміла. Перед входом у курінь лежав потертий кожух.

Було тихо. Тільки тиша ця була якась тривожна. А втім, може, йому це здається? Нечай трохи підвівся на лікті. Старий сторож, либонь, уже стомився чекати гостей і солодко спав у своєму курені. Але сокира… Нечай не спускав з неї очей. Незрозуміло, чому сокира лежить на землі.

Нечай прислухався. І знову тиша здалася йому такою ворожою, що його серце вдарило на сполох.

Проте жоден сторонній звук не порушував тиші. Тільки через деякий час дорогою знову проторохтів мотоцикл, тепер уже, видно, у зворотному напрямі. І знову запала тиша.

А Нечай усе ще ніяк не міг одвести погляду від сокири, що валялася на землі.

Коли до нього підповз Шкляр, Нечай спитав:

— Бачиш?..

Щось трапилося. Це було зрозуміло. Щось непоправне, страшне.

— Все одно, — тихо мовив Сеня-Сенечка. — У нас немає іншого виходу.

Знову правда була на його боці. Діватися нікуди. Вони повинні зазирнути в курінь, може, старий помилився чи забув про сокиру? Із старими буває… Ну, а якщо там засідка, то… Один біс.

— Гаразд, — погодився Нечай.

Він підвівся і побіг під тьмяне світло ліхтаря. А ось і курінь! В обличчя вдарив міцний кислий запах овечої шерсті.

«Де твоєто моміче?..»

Та йому не довелося спитати про це. В курені все було перевернуто догори дном. Там уже хтось побував. І зовсім недавно. Було ясно, що цей хтось забрав із собою господаря.

Поряд з розпоротим матрацом, у якому, видно, щось шукали, валялася обрізана довгаста тиква. З тикви випали дерев'яні ложки (господар, як видно, чекав гостей). Тут же стояв чорний горщик з прохололою квасоляною юшкою, — Нечай визначив це по запаху. Біля входу він знайшов шерстяні панчохи і стоптане взуття, схоже на постоли. Більше нічого в курені не було.

Виглянувши, Нечай покликав Сеню-Сенечку. Треба було порадитись, що робити далі.

Горщик з юшкою ще зберігав тепло вогнища, яке було затоптане. Присок, що лишився на місці вогнища, був м'який, не встиг іще прохолонути. Нечай розгріб його руками і побачив червону вуглинку… Вогнище дотлівало.

— Треба забиратися звідси, — сказав Нечай.

— Я певен, що за куренем ведуться спостереження. Нас, мабуть, проґавили. Але неодмінно помітять. Вони сюди знову навідаються, ось побачиш.

— Забиратися? А куди? — спитав Шкляр. На це запитання не так просто було відповісти.

В такому вигляді далеко вони не зайдуть. Хоча б у старого знайти якусь поганеньку одежину!.. Але в курені порожньо. А кожуха, що лежить біля входу, на себе не надінеш. У ньому тільки дітлахів лякати.

Вони сиділи мовчки, думаючи про одне й те ж саме. Лишатися в курені було ризиковано. Ті, що забрали старого, з хвилини на хвилину могли з'явитися знову. А що, як вони засіли за огорожею? Сидять і чекають. Досить їм вийти з куреня, як тоді…

— Дурниці. Там нікого немає. Вони б нас давно вже схопили, — сказав Нечай.

— І справді… — Шкляр сів на матрац, обхопив коліна руками. Куди піти?

А час збігав. У них не було навіть годинника.

Тріщання мотоцикла, що скотився з гори, примусило Нечая здригнутися. Невже зупиниться? Тоді — кінець. Але ні, мотоцикл знову проторохтів поряд. Німці чи болгарські жандарми патрулювали дорогу. Мине хвилин з тридцять, і вони знову проїдуть. І знову. Так що на дорозі краще не з'являтись.

Тоді, може, піти в гори?

У курені було тепло й затишно. Нечай зігрівся, розм'як. Подумав: «Будь, що буде, двом смертям не бувати…» Завдання виконано. Так що совість у них із Шклярем чиста. Йому захотілося лягти на матрац і ні про що більше не думати. Він тільки тепер відчув, що смертельно стомився. Хіба не однаково, де зустріти ворогів? Живим він їм у руки не дасться. Поки в нього є ніж, поки в нього є сила…

Він сказав про це Шкляреві. Йти нікуди. Але Сеня-Сенечка запротестував. Він не згоден.

— Треба виглянути на дорогу, — сказав він.

Ще не вистачало, щоб він почав запевняти, ніби люди — скрізь люди. Нечай насупився, спохмурнів, найпростіше — підняти лапки догори. Він сам знає, що болгари теж слов'яни, але вони не можуть довіритися першому зустрічному.

— Дивак, — сказав Сеня-Сенечка. — Я живим у руки теж не дамся. А втім, як знаєш…

— Добре, ходімо, — мовив Нечай.

Він визирнув і прислухався. Нікого!.. Навіть вітер начебто стих. Тоді він щодуху побіг до огорожі й заліг. За огорожею невиразно біліла дорога.

— Ну, що? — Сеня-Сенечка за хвилину упав поряд. — Нікого?

У тишу несподівано ввірвалося тріщання мотоцикла. Вискочивши з-за повороту, він покотився дорогою. Мотор вдоволено гуркотів, дорога круто збігала вниз.

За кермом і в колясці сиділо двоє солдатів у касках.

— Німці, — сказав Нечай, коли мотоцикл зник з очей. У роті в нього пересохло, язик задерев'янів. — Вони