Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

Тільки б не лишитися самому. Шкляр!..

Він скочив з каменя на пісок і тут, біля самої води, побачив Сеню-Сенечку. Той сидів навпочіпки і, здавалося, щось шукав. Знайшов час!

— Ти що?

— Сліди… — тихо пробурмотів Сеня-Сенечка, навіть не повернувши голови.

Тепер і Нечай їх побачив. Сліди, сліди… Глибокі, чіткі. Подумалося: «Тепер амба!..» Та коли він схилився, щоб роздивитися їх ближче, у нього враз одлягло від серця. Це були їхні власні сліди.

— Знаю, що наші… Та все одно, — Сеня-Сенечка і далі розрівнював пісок.

— Кинь, їх змиє хвиля…

— Можуть помітити.

— Тоді давай швидше. Я допоможу…

Сеня-Сенечка не відповів. Він звик усе робити грунтовно. Ось тепер, здається, все гаразд… Комар носа не підточить.

Вони почали підніматися вгору. Повільно, чіпляючись за чагарники і кореневища. Підйом був крутий, майже прямовисний.

Потім, вибравшись з ущелини, вони поповзли до виноградинка. Тверда земля була потріскана. На ній криво й косо стояли дерев'яні стовпчики, що підтримували іржавий дріт. Розгойдуючись на вітрі, дріт тихо, невиразно гудів.

Підвівши голову, Нечай роззирнувся.

Море, яке шуміло внизу, під урвищем, кликало його назад: вернися!..

Навіть тут, за сотні миль від домівки, воно лишалося таким самим ласкавим і добрим Чорним морем, яке він знав і любив з дитинства. Темне, у брижах, воно навіть у шторм було його союзником, тоді як кам'яниста земля, на якій він зараз лежав, була йому чужа, ворожа. Навіть її запах якийсь незнайомий… Пам'ять підказала, що найубогіше степове узбережжя десь під Одесою чи Херсоном зворушливо пахне чебрецем і полином. А тут…

Він подумав, що ті ніжні, щемливо-журні зітхання землі завжди будуть для нього рідними.

А тут, серед скель і виноградників, серед усе ще по-літньому пишних дерев, що грізно шуміли над його головою, земля пахла пряно і задушливо. Виходить, правду казав його батько, що чужий мед завжди гіркий… На мить перед його очима постало зморшкувате вусате обличчя з важкими повіками, що прикривали стомлені очі. Та досить йому було почути шепіт Сені-Сенечки, як воно одразу зникло.

— Ти нічого не бачиш?..

— Ні, а що? — Нечай ще пильніше вдивлявся в темряву.

— Вони десь тут.

І справді, курінь, який вони сьогодні (як давно це було!) розглядали з човна в перископ, мав бути десь тут. Вони пам'ятали, що курінь стоїть під деревом. А втім, вони знали й інші прикмети. За десять кроків від куреня був сарай з розкуйовдженою солом'яною стріхою і великою повіткою для дров. Під повіткою вони повинні знайти колоду, у якій має стриміти сокира. Якщо сокира на місці — все гаразд. Це означає, що сторож чекає гостей.

Скелі Вітрило, що правила їм за орієнтир, уже не було видно. Та й прибережну частину моря закривало каміння. Нечай подумав, що вони відхилилися надто праворуч. Адже ущелина, по якій вони піднімалися, була звивиста, він це добре запам'ятав.

— Орієнтуєшся? — спитав Сеня-Сенечка.

— Ага… По-моєму, нам треба туди, — Нечай кивнув у темряву.

— Ти… певен? — у голосі Шкляра був сумнів. Він навіть не пробував його приховати.

— Звичайно. Ще метрів сорок, не більше.

— Гляди…

— Курінь був прямо над скелею, — нагадав Нечай. — Давай за мною. Вже близько.

Нечай був певен, що Сеня-Сенечка почне сперечатися, доводити своє. Але той несподівано погодився одразу.

— Добре.

І вони поповзли далі, намагаючись не чіплятися за гілки. Вітер біля землі був слабкий, немічний, він ледь ворушив листя. Тільки в кронах дерев шумів на повну силу.

Затамувавши подих, Нечай прислухався. Йому здалося, ніби попереду дзенькнув дзвіночок. Невже причулося? Дзвіночок дзенькнув знову, вже чіткіше. І Нечай щільніше припав до землі.

Новий порив вітру приніс солодкий запах гною і овечої шерсті. Сумнівів не могло бути: попереду не курінь, а кошара.

«Хоча б собаки не загавкали», — подумав Нечай,

Працюючи ліктями і коліньми, він одповз назад у виноградне листя. Зустріч з незнайомими вівчарями не віщувала їм добра. Він уявив собі, який переполох серед вівчарів викликала б їхня несподівана поява. Ех, був би з ними хоча б Гришка Троян, який трохи знає по-болгарськи!..

Троян, Троян… Хотілося вірити, що Ігорок і Троян якось виплутаються. Такий хлопець, як Гришка, не міг загинути, не мав права загинути… Нараз він жахнувся, подумавши про те, що сам мало не сплохував. Мав рацію Сеня-Сенечка. Їм треба було одразу податися он у той бік.

Шкляр мовчав. І словом не дорікнув. Він просто поповз назад, і Нечай теж запрацював ліктями, намагаючись не відставати. Запилене гілля шмагало по обличчю, по спині, але він не помічав цього. Подряпини? Синці? Зараз не до них. Швидше б відповзти якомога далі, у темряву.

Земля була тверда, кам'яниста.

Винограднику, здавалося, не буде кінця-краю.

Вони повзли тепер крутим схилом гори, вершина якої зливалася з темним небом. Один раз на горі блимнув вогник і миттю погас. Потім почувся тріск мотора — якийсь мотоцикліст проторохтів дорогою. І знову все стихло.

Тільки тепер, коли шум мотоцикла розтанув удалині, Нечай зрозумів, що десь поблизу схилом гори проходить дорога, що вона петляє, то спускаючись ближче до моря, то знову піднімаючись угору. Ця дорога була мало не за самою огорожею, що виднілася попереду. Добре, що вони інстинктивно трималися осторонь її, не наважуючись наблизитись.

Але потім він побачив, що така ж сама огорожа відділяє цей виноградник від сусіднього. Він майже наткнувся на неї в темряві. Горожу закривало віття колючого чагарника.

— Перескочимо? — тихо спитав Сеня-Сенечка і, не дочекавшись відповіді, додав: — Я перший…

Нечай бачив, як його гнучке тіло майнуло через огорожу. Потім, за