Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Я це бачу. На вашу думку, я себе «сплямив», відбився з дороги чесної, з дороги «вищого чоловіка», а тим часом ви… скажіть мені одверто, - перебив себе дрижачим голосом, - я вам не вистарчаю, не правда ж?
Це була важка хвиля. Я чула, як мені зникла вся кров із лиця, як його жаркі очі впилися в мене і, дожидаючи нервово відповіді, вичитували із спущених очей і зі зворушення цілої моєї істоти те, що уста не могли ніяк вимовити.
- Наталко, погляньте на мене!
Я не могла.
- Лише раз, однісінький раз, щоб вичитав свою долю! - Його голос краяв моє серце, і я затисла зуби. Несмілим, розгорілим, переляканим поглядом окинула я його гарне, тепер аж побіліле обличчя і, стрінувшись із його жаркими, великими, в тій хвилі аж страшними очима, спустила зараз очі в землю.
- Ну, як же? - спитав зміненим від зворушення голосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долоні. Мені здавалося, що мене доторкнулося розпалене залізо, а не його руки, котрі я так любила, которим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах ніжно-зручно під час гри на скрипці, і я відтягнула, мов зелектризована, руки від його. Цього одного руху було йому, мабуть, доволі, щоб його роздразнити ще більше, бо, не ожидаючи довше моєї відповіді, обізвався наново: - Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може, ваших думок? Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, після вашої жадоби краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам задрібнодухий, замалогордий, забуденний, заслабосильний до «боротьби проти буденщини», з котрою ви не годитеся, - не правда ж?… Тому ви тепер не хочете мене!
- Тепер ні, тепер ні! - шепотіла я за ним у несказаннім зворушенні, не підводячи ще завсігди до його очей.
Він відгорнув бистрим рухом волосся з чола і розсміявся добре мені знаним лиховісним сміхом.
- Знаєте, що? - сказав. - Зробіть мені ту ласку і скажіть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!
Я підняла голову і глянула на його довгим щирим поглядом.
- Я нікого не любила, Орядин, крім вас, нікого іншого в світі. Коли те, що живе тепер у моїм серці, можна назвати любов'ю до мужчини, то на ту любов маєте ви одні право, однак мої чувства належать ще й до якогось іншого світу, світу, котрого я ще не знаю, лише існування його відчуваю, про нього мрію. Описати вам його докладно я не в силі, але бажаю його пізнати і в нім жити. Коли б це навіть мав бути світ терпіння, то я й на нього згоджуся!
Це цікаво! - сказав він. - Я переконуюся, що у вас нема розуміння для дійсності. Когось любити і не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе і інших, цього я не розумію. Куди горнуться ваші думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в житті? Оце ненаситне щось у вас - оце ненавиджу я у вас, задавив би те одним рухом, щоб не виступало більше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоб замовкло навіки і піддалося звичайним життєвим законам! Всі прочі ваші закиди проти цього - то дитинство!
Я дивилася на нього широко створеними очима.
- Як ви казали, Орядин, що в мене нема «змислу для дійсності»?
- Нема, ані одної іскорки нема!
- То я була б вам у житті лише тягарем, і ми не годились би ані в наших бажаннях, ані в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розійтися!
- Тіштеся!
- Я не тішуся. Мені жаль, що ви мене не розумієте; я хочу ще жити іншим життям, як досі. Ні, ви не розумієте того, хто хоче бути цілковито чоловіком. Коли раз освободжуся від усього того, що пригнітало і путало мене тут, тоді стане для мене кождий день - днем празничним. Я вже тепер відчуваю розкіш такого життя!
- Ага! Життя товаришки старої дами! - закинув злобно і викривив згірдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише колись-не-колись кидав на мене поглядом лютим і насмішливим, мовби хотів мене бити.
- Вам це, може, смішно, - відповіла я, зранена глибоко гостротою його глуму, - однак у моїй душі намулилося стільки, наболіло так, що чую, що виздоровію і подужаю зовсім, коли вирвуся раз із цієї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи ні, не знаю, але нехай поживу хоч короткий час після своєї вдачі! Нехай не корчуся, не таюся із своїми думками, не чую день у день, що я тягар, - а вже те само вигладить мій ум, спростує мою похилену гордість, осмілить мою силу і збудить довір'я до себе самої!
- Коли так, то я буденного щастя не зазнаю! - закинув знов.
- Не кажіть так, я лиш не хочу взагалі так скоро якого-небудь «закінчення» в своїм молодім житті. В мене ще так далеко до «полудня»; нехай натішуся красою життя!
Він розсміявся.
- Вищий чоловік ще не найшовся, - сказав і глянув на мене згірдливо.
- Я не ожидаю його і не йду його шукати, хоч я переконана, що він з'явиться і між нами. Не всі перестали вірити в будучність і не в усіх завмерла віра в великість людської вдачі, - він надійде!
- Тоді й виб'є година вашого щастя!
- Тоді виб'є година «полудня» для нашого народу.
- А я з'явлюся тоді і побажаю вам щастя! - говорив з лютістю. - Ні, я побажаю вам вже його тепер! - Він ухопив із роздразненням мою руку і стиснув її так сильно, що я з болю аж зойкнула; опісля верг її від себе.
- Я міг би вас задавити! - говорив далі. - Ви, мабуть, і не свідомі того, якого болю завдали ви мені тепер!
- Успокойтеся! Чому не хочете мене розуміти? - просила я, а сльози так і тиснулися до очей. - То ви раните моє серце, перше тим, що рветеся на шлях, котрий не повів би вас до щастя, а
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.