Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Того я хо­чу. Ми вже не маємо з со­бою нічо­го спільно­го!

- О, маємо! Ус­по­кой­те ме­не!

- Ні!

Він відвер­нув­ся.

- Орядин!

Він ста­нув.

- Чому не хо­че­те за­па­ну­ва­ти над со­бою? Я ж хо­чу і ва­шо­го і сво­го доб­ра!

- У вас є ще бу­дучність! - відповів глум­ли­во.

- Не відходьте з та­ким сер­цем! - про­си­ла я, прос­тя­га­ючи до йо­го ру­ки.

- Моє по­луднє те­пер.

- Це не мо­же бу­ти!

- Коли ні, то во­но для ме­не не нас­та­не вже ніко­ли! - І обер­нув­шись, пішов.

- Орядин, по­ду­май­те!

Чи чув він мої сло­ва? О бо­же, чи за­чув ще? Відхо­дя­чи, сміявся ли­хим, мо­ро­зя­чим сміхом…

Немов не та са­ма, ки­ну­лась я знов у тра­ву. Жар­ке світло сон­ця лля­лось на мою го­ло­ву. Бджо­ли і ко­ма­хи бриніли й ми­готіли у воз­дусі, ра­юва­ли в зо­лотім сяйві; десь-не-десь за­ше­лестіло в траві, за­си­чав зе­ле­ний ко­ник пільний, підско­чив і по­то­нув знов між лис­тям, зник з очей. Зе­ле­но-зо­ло­тис­та ящіроч­ка ви­ховз­ну­ла­ся без­ше­лес­не з-під каміння, вигріва­ючись на сонці, розг­ля­да­ючись і прис­лу­ха­ючись ос­то­рож­но най­мен­шо­му ше­лес­тові, го­то­ва в кождій хвилі блис­кав­кою зник­ну­ти ку­дись. Врешті ти­ши­на. Ти­хий, лагідний спокій.

Спокій? Чи оце не кру­тив­ся зі мною цілий світ? Не хви­лю­ва­ло все, мов роз­бур­хані хвилі, не кипіло яко­юсь лютістю, розд­раз­нен­ням? Прогнівав­ся навіки, прогнівав­ся, а лю­бив! І в чім моя про­ви­на? В тім, що я ба­жа­ла йо­му кра­щої долі, а собі хоч не­ба­га­то свобідних днів, за­ким по­да­ла б йо­му ру­ку? Я пла­ка­ла і, пла­чу­чи прист­рас­ним пла­чем, ду­ма­ла не­ус­тан­но про йо­го. Це не бу­ли сльози жа­лю, що ко­ти­ли­ся з моїх очей, це бу­ли рад­ше сльози яко­гось нес­подіва­но­го пе­ре­по­ло­ху, що об­гор­нув ме­не, як те ди­тя, що пе­ре­пу­диться бігом розс­ва­во­ле­но­го ко­ня або чи­мось подібним, та й розп­ла­четься!

«Моє по­луднє те­пер! - мо­вив із гор­дою впертістю. - Те­пер!» Що це мені за по­луднє, ко­ли він ні свобідний, ні сильний! Яке то по­луднє! Бо в моїм житті ще по­ра­нок, напівмря­кою спо­ви­тий, і я жду ще на сон­це, що має зійти і роз'ясни­ти прочі дні мо­го жит­тя.

Отже, лю­бив! Од­нак чо­му по­во­див­ся не раз так, мов­би між на­ми не бу­ло й спо­мин­ки цієї од­ної пре­гар­ної хви­ли­ни, що ос­та­ла­ся мені ще й досі ок­ра­сою смут­них днів? А нині роз­лю­бив­ся на смерть… Я розсміяла­ся на­раз півго­ло­сом і бу­ла за­до­во­ле­на, що до­жи­ла то­го, що… лю­бив. Ух, який був лю­тий! Який був гар­ний у тій хвилі, са­ме в тій, ко­ли відхо­див, відвер­та­ючись від ме­не гор­до, ко­ли я да­рем­но прос­тя­га­ла ру­ки і про­си­ла, щоб ус­по­коївся! Він: ні! Єй-бо­гу, тою од­ною хви­ли­ною з'єднав собі ме­не більше, ніж цілим своїм по­пе­реднім пос­ту­пу­ван­ням, я май­же наб­ра­ла довір'я до нього. Од­нак ми покінчи­ли вже навіки з со­бою. Що ж, він не зро­зумів ме­не, а я… я не мог­ла те­пер вий­ти за йо­го; ко­ли ста­не з ча­сом міцнішим… мо­же, тоді… врешті, хто ви­нен, що ми розс­та­ли­ся, мов во­ро­ги?

***

Німецький «про­рок» Фр. Ніцше так пи­тається десь в однім із своїх творів:

Твоя вартість: «Чи ти прав­ди­вий? Чи ли­ше ак­тор? Зас­туп­ник? Чи са­мо зас­туп­ле­не? А вкінці ти, мо­же, насліду­ючий ак­тор?»

Відносини до люд­сь­кості: «Чи хо­чеш йти ра­зом? Чи йти впе­ред? Чи для се­бе йти? Тре­ба зна­ти, чо­го хо­четься і по­що».

Думаючи над Оря­ди­ном, за­ду­му­юся ми­мо­волі над ци­ми сло­ва­ми.

***

Орядин поїхав на се­ло, од­нак має відси їха­ти до Ч., де хо­че відте­пер про­бу­ва­ти і скла­да­ти іспи­ти. Пан­на Марія про­си­ла ме­не до­но­си­ти їй все, що про йо­го вчую, во­на йо­го ду­же лю­бить. Я му­си­ла їй те при­рек­ти, хоч я пе­ре­ко­на­на, що лед­ве чи стріну йо­го раз або два на рік. Впрочім, ми розс­та­ли­ся справді по­га­но. Він прогнівав­ся, оче­вид­но, навіки, а я не вид­жу ані най­мен­шої при­чи­ни ко­ри­ти­ся пе­ред ним. Те­пер я не мог­ла інак­ше пос­ту­пи­ти. Мо­же, пос­туп­лю ко­лись інак­ше, ко­лись, як у мені за­мовк­не «жа­до­ба кра­си», а «змисл для дійсності» про­ки­неться. По­ки що тішу­ся кож­дим гар­ним со­няч­ним днем.

VII

Змовчу про той час, у котрім ми­мо роз­ва­ги су­му­ва­ла я зад­ля роз­лу­ки з Оря­ди­ном; змов­чу і про той час, в котрім відос­ла­ла Лор­де­нові відмов­ний лист і ви­жи­да­ла відповіді. Це не бу­ла ма­ло­важ­на річ і ви­ма­га­ла ба­га­то си­ли. Тітка не зна­ла нічо­го об усім, вза­галі з до­машніх не знав ніхто нічо­го. Крадько­ма па­ку­ва­ла я свої речі і книж­ки й нер­во­во жда­ла тої хвилі, ко­ли - нас­та­не бу­ря. І діжда­ла­ся її: замість лис­та приїхав Лор­ден сам. Відбу­ли­ся сце­ни і сварні, кот­рих не за­бу­ду ніко­ли.

Лорден ігно­ру­вав ме­не зовсім, і аж щось у го­ди­ну по йо­го приїзді і по якійсь тайній кон­фе­ренції між тіткою, вуй­ком і ним, пок­ли­ка­ла ме­не тітка до своєї кімна­ти, де на­хо­ди­ли­ся всі, а навіть Ле­на. З ле­дя­ним спо­коєм і не гля­нув­ши на ме­не, за­яви­ла мені тітка, що я «сот­воріння, гідне зни­щен­ня», і спи­та­ла опісля, що я вчи­ни­ла, і що, вчи­нив­ши оце, те­пер влас­ти­во ду­маю.

- Ні, во­но бу­ло б інте­ресніше довіда­ти­ся, по­що да­ла сло­во? - відоз­вав­ся Лор­ден дри­жа­чи­ми ус­та­ми і гля­нув гнівни­ми очи­ма. - Чи не то­му при­пад­ком, що­би гра­ти та­кож інте­рес­ну роль, ко­ли ме­не не бу­ло? Га?

- Мене при­не­во­ли­ли до то­го пос­туп­ку обс­та­ви­ни! - відповіла я спокійно, нез­ва­жа­ючи на йо­го обид­жа­ючий тон.

- Що, обс­та­ви­ни! - за­го­моніла тітка. - Це зна­чить інши­ми сло­ва­ми, що я те­бе си­лу­ва­ла? Ха-ха-ха! Гляньте на неї, мої ко­хані; пе­ре­ко­най­те­ся самі, чи прав­до­любні так виг­ля­да­ють! Го­во­ри, не спус­кай очей, ми пе­рег­ля­ну­ли уже всі твої махінації!

- Пригадайте собі, тітко, той вечір, той для ме­не тяж­кий, не­за­бутній вечір! - ска­за­ла я і відвер­ну­ла від неї пог­ляд. Скільки я вже че­рез неї і на­терпіла­ся, од­нак ко­ри­ти її при чужім чо­ловіці я ніяким чи­ном не мог­ла.

- Бачиш, - клик­ну­ла з ли­хою усмішкою, - що ти й са­ма не знаєш, що го­во­риш! Нев­дяч­ни­це ти! Ніко­ли, і до послідньої хви­ли­ни не хотіла ти ро­зуміти, що я для те­бе чи­ни­ла. Те­пер пе­ре­ко­ну­юся, що ви­кор­ми­ла собі змію!

- Не гнівай­те­ся, по­ва­жа­на пані, - ус­по­ко­ював Лор­ден, - не гнівай­те­ся! Чи це вар­то? І зад­ля ко­го? Я, - про­дов­жу­вав із їдким усміхом, - ду­же й ду­же рад, що ціла оця спра­ва по­вер­ну­ла­ся в інший бік. Хто знає, що бу­ло б ще скоїло­ся за куліса­ми, ко­ли де­що зміни­ло­ся в житті дру­гих лю­дей! Я завсігди по­бо­ював­ся, особ­ли­во довідав­шись…

- Ви маєте ще мені що ска­за­ти, тітко? - пе­ре­би­ла я йо­му різко, відвер­та­ючись від йо­го зне­важ­ли­во.

- Чи не маю? - відка­за­ла глум­ли­во. -