Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Ще нині ве­чо­ром вий­ду з вуй­ко­во­го до­му! - за­яви­ла я. - Че­рез завт­ра ос­та­ну­ся у пан­ни Марії, а по­завт­ра поїду до своєї но­вої прис­тані, т. є. до Ч. Там при­ня­ла я місце то­ва­риш­ки в од­ної ду­же по­важ­ної да­ми, вдо­виці по ліка­рю. Мені ос­тається те­пер ли­ше по­дя­ку­ва­ти за все доб­ро вуй­кові і вам, тітко, та заб­ра­ти­ся до но­во­го жит­тя. Дальших обов'язків не маєте суп­ро­ти ме­не.

Мені здається, що ко­ли б зем­ля бу­ла пе­ред ни­ми розс­ту­пи­ла­ся, не бу­ли би тим так на­ля­ка­ли­ся, як моїми сло­ва­ми. Тітчи­не ли­це мов за­де­ревіло, а дов­ко­ла уст блу­кав без­мис­ний усміх.

- Отже, так ула­ди­ла собі жит­тя! Ха-ха! Це не зла ідея і не без ро­ман­тиз­му - не прав­да ж, Мілеч­ку? Ти зди­ву­вав­ся дав­но, а я в ос­таннім часі навіть пе­ред­чу­ва­ла вже щось подібне, імен­но ко­ли за­чу­ла, що де­які осо­би ріши­ли­ся зло­жи­ти раз іспи­ти… Впрочім, мені здається, що до цього іде­ологічно­го рішен­ня му­си­мо да­ти свій дозвіл, не так?

Вуйко сидів цілий час мовч­ки і ку­рив люльку. Він був ду­же зак­ло­по­та­ний моїм пос­ту­пу­ван­ням суп­ро­ти Лор­де­на, а за­чув­ши те­пер, що маю опус­ти­ти йо­го дім, зво­ру­шив­ся сильно. Ви­няв­ши люльку з ро­та, ди­вив­ся на ме­не не то на­ля­ка­но, не то бла­га­ючо.

- Ну, що ж, Мілеч­ку.

- Наталко! Це, це… ти та­ки хо­чеш нас по­ки­ну­ти?

- Не гнівай­те­ся, вуєчку, але я так ріши­ла­ся. - З ти­ми сло­ва­ми прис­ту­пи­ла я до йо­го і поцілу­ва­ла йо­го ру­ки; наші пог­ля­ди стріли­ся.

- Ця пос­та­но­ва бо­лить ме­не ду­же; цього я не надіявся ніко­ли до­жи­ти від одніської ди­ти­ни моєї оди­но­кої сест­ри. Це не мо­же бу­ти, На­тал­ко, не мо­же бу­ти! Чи я те­бе ви­га­няю з ха­ти? Чи я тобі жа­лую хліба?

У йо­го блис­ну­ли в очах сльози, і мені ста­ло йо­го жаль.

- Ні, вуй­ку, ви не жа­луєте мені нічо­го! - відповіла я зво­ру­ше­ним го­ло­сом. - Од­нак я му­шу йти! Доз­вольте мені, я вам за це бу­ду так са­мо вдяч­на, як за те, що поз­во­ли­ли мені чи­та­ти! То­го не за­бу­ду я вам ніко­ли, вуєчку, ніко­ли! Згодіться з моєю пос­та­но­вою, не­хай я поп­ро­бую влас­них сил, за­роб­лю й деінде кус­ник хліба. Чи лиш я од­на йду та­кою до­ро­гою? Те, що я за­ду­мую, не має в собі нічо­го зло­го; впрочім, я йду в чес­ний дім; не бійте­ся, вуй­ку, я не зроб­лю вам со­ро­му; і не за­бу­ду, що я одніська ди­ти­на ва­шої до­ро­гої сест­ри, внуч­ка чес­ної, бла­го­род­ної жінки!

- Ой На­тал­ко! Що мені з то­бою діяти! - зой­кнув вуй­ко, зво­ру­ше­ний до жи­во­го, і вий­шов чо­мусь із кімна­ти. Я й собі за­би­ра­ла­ся до відхо­ду.

- Ото! Пож­ди ще ти, моя пан­но! - клик­ну­ла тітка, зас­ту­па­ючи мені до­ро­гу. - Ти ду­маєш, вже дозвіл в ки­шені?

- Дозволу мені не тре­ба! - відповіла я. - Не­за­дов­го ста­ну пов­нолітня, а крім то­го, маю після ва­шо­го при­ка­зу шу­ка­ти «ре­фор­ма­то­ра». Тут йо­го не­ма! - Я звер­ну­ла­ся до две­рей, сильно зво­ру­ше­на, щоб утек­ти пе­ред дальши­ми за­ма­ха­ми на спокій моєї душі і не вис­тав­ля­ти­ся на оби­ди і зі сто­ро­ни Лор­де­на, од­нак і він підняв­ся зі сво­го місця.

- Прошу ду­же, - обізвав­ся, - веліть іще хви­леч­ку за­дер­жа­ти­ся, хви­леч­ку од­ну, що­би де­що із на­ших рішень по­чу­ла. - І, звер­та­ючись до тітки, ска­зав, як пер­ше, що замітив уже віддав­на, що Ло­ре­ляй ту­жить за кимсь, що сто­ро­нить від нього, мов від во­ро­га. То­му й рішив­ся він від своїх ос­танніх відвідин звер­ну­ти їй «сво­бо­ду» і ви­жи­дав ли­ше відповідної на­го­ди до то­го. А що та щас­ли­ва і дов­го ви­жи­да­на хви­ли­на нас­ту­пи­ла скор­ше, ніж він сам надіявся, то він то­му рад, нез­ви­чай­но рад. - Бо во­на, по­важ­на пані, при­во­дить ме­не в ду­же ми­ле по­ло­жен­ня про­си­ти вас о ру­ченьку ва­шої, мені ду­же, ду­же до­ро­гої, ум­ної і справді освіче­ної до­неч­ки!…

Зчудована до край­ності, а за­ра­зом зво­ру­ше­на ми­ло, май­же втіше­на тим обо­ро­том цілої прик­рої спра­ви, гля­ну­ла я на тітку, а во­на… та ні, опи­са­ти доб­ре ви­раз її ли­ця прос­то годі. Її хо­лод­ний, про­ник­ли­вий пог­ляд і гост­ре кам'яне ли­це зміни­ло­ся, зм'якло, і во­на в одній хвилі за­бу­ла все.

- Беріть її, беріть мою лю­бу, доб­ру, щи­ру ди­тин­ку, вам даю її з щи­ро­го сер­ця! - клик­ну­ла ве­лич­но. - Ах, Ле­ноч­ко, відповідж йо­му са­ма, го­лу­боч­ко!

Лена по­чер­воніла, збен­те­же­на, за­хоп­ле­на нес­подіва­ни­ми освідчи­на­ми, не стра­ти­ла, як зви­чай­но, так і в тій хвилі, ду­ху і прос­тяг­ла, як стій, обидві ру­ки до нього.

- Я вас із пер­шої хви­ли­ни по­ва­жа­ла ви­со­ко, - го­во­ри­ла з со­ром­ли­вою по­ко­рою, - а що­до лю­бові… то я не терпіла ніко­ли на ту по­етич­ну хво­ро­бу… не ба­ви­ла­ся нею і не мо­жу нічо­го об ній го­во­ри­ти!

- Зовсім так, як я! - вміша­ла­ся радісно тітка. - Од­нак і во­на нас­ту­пить, моя ди­тин­ко, нас­ту­пить ско­ро, все має свій час, своє приз­на­чен­ня, ти пе­ре­ко­наєшся. Ах, яка я щас­ли­ва, що бог дав мені та­ко­го зя­тя! - Ска­зав­ши це, зло­жи­ла ру­ки, мов до мо­лит­ви, встро­ми­ла очі в сте­лю і ди­ви­ла­ся дов­гу хви­лю не­ру­хо­мо в од­ну точ­ку.

- І я щас­ли­вий, до­ро­га ма­му­ню, - обізвав­ся Лор­ден, - і дя­кую з щи­ро­го сер­ця бо­гу, що все так доб­ре скла­ло­ся! - А відтак звер­нув­ся до ме­не і ска­зав па­те­тич­но: «Das sind die We­isen, welc­he durch Ir­rtum zur Wahr­he­it re­isen, und das sind die Nfrren, die im Ir­rtum ver­har­ren!» [79]

- Об тім я гли­бо­ко пе­ре­ко­на­на! - відповіла я, усміха­ючись ми­мо­волі, і за­вер­ну­ла­ся вже втретє до две­рей, од­нак і цим ра­зом не мог­ла ще вир­ва­ти­ся.

- Слухай, На­тал­ко! - звер­ну­ла­ся тітка до ме­не, мов по хви­левій бистрій за­думі. - Ти мо­жеш вже те­пер ос­та­ти­ся, я про­щу тобі все. Прав­да, ти зав­да­ва­ла мені твоєю бе­зум­ною вда­чею, твоїми ро­ман­тич­ни­ми прим­ха­ми не раз гри­зо­ти і бо­лю, зат­роїла не од­ну приємну хви­ли­ну, драз­ни­ла не раз до край­ності, я му­си­ла че­рез те­бе не один раз сер­ди­тись, не один раз відігра­ва­ти пе­ред світом ко­медію, од­нак Ле­ноч­ка відійде з до­му, і то­му я…

- Даруйте, тітко, - пе­ре­би­ла я її хо­лод­но, - так, як речі сто­ять, то між на­ми не­ма більше по­жит­тя, не мо­же бу­ти. Ви по­ми­ляєте­ся, ду­ма­ючи, що маєте мені що про­ща­ти, а я з моєї сто­ро­ни бу­ду ста­ра­ти­ся за­бу­ти про все. Я йду на хліб за­роб­ля­ти; між чу­жи­ми людьми най­ду, мо­же, більше сер­ця, а ко­ли не най­ду,