Читати книгу - "Під омелою, Анна Харламова"

   — Ви давно одружені? — запитав Микита.
   — Ми не… — почала Емма, але Святослав її перебив.
   — Ми заручені. — Пояснив Святослав і усміхнувся до Емми.
   Емма подивилась у задоволенні очі, але не розуміла навіщо він це сказав.
   — Так, ми заручені. Весілля літом. — Емма вирішила теж додати щось до вигаданої історії. Чомусь, ця його вигадка – зробила їй боляче.
   — Саме так… літом. — Усміхнувся він ше ширше і так радісно, наче він попав в чарівну країну.
   — Вітаємо! — радісно вигукнула Злата.
   — Гарного подружнього життя! — побажавши це, Микита через стіл простягнув Святославу руку.
   Святослав навзаєм потис її, прийнявши вітання.
   — Дякуємо, від нас двох. — Мовив щиро Святослав.
   — Дякуємо. — Усміхнулась Емма.
   У кімнату увійшли Аліса та Бажан.
   Аліса, як завжди всілась біля Святослава, а Бажан сів навпроти Емми.
   — Святославе, можеш мені налити вина… — промурликала Аліса.
   Емма хотіла виляти їй на голову це вино, щоб та не чіплялась до чужих чоловіків. Набридла вже – ця «лисиця».
   — Еммо, можна запитати? — Бажан трішки нахилився уперед. — Що у тебе за парфуми? Неймовірний аромат… — приваблива усмішка і блиск в очах говорили про те, що він націлився на «золоту медаль» - нею була Емма.
   — Я… я… сама їх готую. Займаюсь тим, що виготовляю парфуми, мила, засоби за доглядом… — Емма зашарілась.
   — Цікаво… дуже цікаво. Можливо, розповіси мені якось про це все детальніше. — Його очі були сповненні цікавості.
   — Можливо… — Емма відчула, як її руку стиснув Святослав. Вона обернулась і побачила сердиті очі, у яких був вогонь ревнощів.
   — Святославе, ти полюбляєш бари… паби, або клуби? — запитала Аліса.
   — Вже ні. Нещодавно зрозумів, що це - не моє більше. — Він подивився у вічі Емми.
   Емма зрозуміла про, що саме говорить Святослав. Згадавши нещодавній похід у клуб, Емма сглитнула. Ревнощі… танці… побиття Святославом своїх старих друзів… і сварка… Цього досить, для того, щоб більше не ходити до клубів.
   — Чому так? — поцікавилась «лисиця».
   — Тому що – там є чоловіки, які не поважають чужу територію. — Він кинув погляд на Бажана.
   — Не зрозуміла. — Аліса насупилась.
   Бажан усміхнувся.
   Обличчя Бажана – було врятовано дзвінком мобільного.
   — Вибачте… Я на хвилинку. — Мовив Святослав.
   — Не затримуйся. — Тихо мовила Емма.
   Святослав хитнув головою.
   Вийшовши з вітальні, і пройшовши до кухні, Святослав відповів на дзвінок:
   — Так.
   — Святославе… привіт… — привіталась Тіна.
   — Привіт, Тіно. — Він обернувся до дверей, переконуючись, чи нікого нема.
   — Ти обіцяв дзвонити частіше… — ображено, мовила вона.
   — Ти ж знаєш… я зараз не можу… — Святослав провів знервовано долонею по обличчі.
   — Коли ти приїзджаєш? Скоро? — з надією в голосі, запитала дівчина.
   — Декілька днів… і ми зустрінемось. — Святослав заплющів очі, гадаючи який він все ж таки козел.
   — Ти так мені потрібен… Я так скучила. — Тіна повеселішала сама від своїх слів.
   — І я. Скоро побачимось… поговоримо. — Він прокашлявся і додав: — Зараз маю бігти… обід охолоне.
   — Добре. Тоді за кілька днів побачимось. — Радісно мовила Тіна. — Смачного.
   — Дякую.
   — Па-па, Святославе.
   — Па-па, Тіно.
   Поклавши слухавку, він всівся на стілець. Скільки ще брехати? Треба скоріше повертатись додому та ставити крапки над «і». Він не може дивитись у прекрасні очі Емми і невідчувати провини. Брехати кожного разу, - і страждати.
   Повернувшись у вітальню, Святослав сім поряд з Еммою, і узявши її долоньку під столом, міцно її стиснув, наче боявся, що вона зникне… піде від нього. Він цього не витримає.
   — Привіт. — Усміхнулась Емма, лише їй такою притаманою ніжною усмішкою.
   — Привіт. — Усміхнувшись навзаєм, Святослав ще сильніше стиснув її пальчики.
   Емма подивилась на нього так, наче шукала відповідь, - що його так схвилювало.
   — Що таке? — пошипки запитала вона.
   — Нічого… все добре. — Усміхнено, запевнив він.
   — Точно? — Емму не заспокоїла ця відповідь.
   — Точно. — Він ще ширше усміхнувся, роблячи вигляд, що все просто – супер.
   Обід розпочався з того, що Павло знову почав розповідати усілякі жартики, байки та історії. Смаколики Наталочки були такими ж смачними і колоритними, як і розповіді її чоловіка.
   Казуси за цим столом не пройшли повз. Аліса та Бажан ні на жарт почали свій флірт з Святославом та Еммою, чим змушували їх незручно почуватись. Аліса та Бажан, -  наче навмисне, чи то навипередки дражнили присутніх своєю поведінкою.
   Емма та Святослав подякували господарям та збирались вже йти до кімнати, аж раптом, заговорила Аліса:
   — Куди тікаєте? Посиділи б ще… — вона дивилась у вічі Святославу.
   — Так, Аліса права… посидьте ще… побалакаємо. — Підтримав її Бажан.
   — Можливо трішки пізніше. — Мовив Святослав, і узявши Емму за руку, допоміг їй встати.
   — Дякую. — Емма усміхнулась, і міцно стиснувши руку Святослава, пішла за ним до виходу.
   — Тоді до вечора. — Замурликала Аліса.
   — Звичайно. — Відповіла Емма, уявляючи, як штовхає Алісу на санчатах… ні на лижах - з ВЕЛИЧЕЗНОЇ гірки.

   Опинившись у кімнаті, вони наче збожеволіли… накинувшись одне на одного, впали на ліжко… Вони наче цим самим, доводили свої права одне на одного.
   — Я кохаю тебе… — цілуючи її у шийку, мовив Святослав.
   — Я тебе більше… кохаю… — задихавшись від бажання, Емма цілувала його навзаєм.
   З цими зізнаннями вони поринули у свій світ, де немає ревнощів… секретів та часу… Є лише – вони і їхнє кохання.

   Прокинувшись, після гарячого… ненаситного поєднання, Емма та Святослав одягнулись і спустились донизу. У вітальні нікого не було, а от з кухні чулись голоси господарів.
   — Еммо, мила іди сюди. — Покликала Наталочка.
   — Іду… іду… — Емма знизила плечима і подивилась на Святослава.
   — Біжи, а я тут зачекаю. — Швидко поцілувавши Емму, він усміхнувся.
   — Я швидко… тілки поцікавлюсь, що хоче Наталочка. — Дівчина сяяла і усміхалась – після дивовижного зайняття коханням, вечір заграв новими фарбами.
   — Добре… Я чекаю на тебе. — Святослав теж не припиняв усміхатись, – повністю виказуючи себе.
   Емма вийшла до кухні, а Святослав так і стояв під аркою, яка вела у вітальню, аж раптом відчув, що хтось підкрадається позаду. Обернувшись, він зустрівся поглядом з Алісою, яка була наче хижа кішка, яка миттю опинилась біля його вуст. Вона вп’ялась своїми губами в його губи і міцно обвила його шию руками.
   Хлопець очманів і миттю відсунув від себе Алісу, але обернувшись, побачив Емму, яка ледь стримувала сльози. Дівчина похитала головою, наче кажучи самій собі – «дурепа». Емма з болем подивилась у вічі Святославу і розвернувшись, побігла геть.
   — Ем… Ем… Зачекай! — Святослав розвернувся до Аліси.
   — Що?! Що тут такого? Маленький… невинний поцілуночок. — Аліса зрозуміла, що сильно напартачила,… але що зроблено, те зроблено.
   — Алісо, як ти могла?! Чому ти вирішила, що у нас щось може бути?! Ти не уявляєш, що ти накоїла! — Святослав був розбитий та злий. Розвернувшись, він пішов шукати свою кохану.
   Аліса стояла і все гадала, а чи правильно вона все робить? Як взагалі вона опустилась до такого ницого вчинку?
   Бажан підійшов до неї і тихо промовив:
   — Гарно.
   — Дуже.
   Бажан хмикнув і пішов геть, залишаючи Алісу на самоті.

   Емма лежала на ліжку, скрутившись калачиком. Сльози обпікали усе обличчя, ніс заклало… дихати важко… зупинитись не можливо. Як він так міг? Як вона могла закохатись в цього Казанову?! Вона ж знала який він, але її це не зупинило. От і має тепер… от і має… Вона заслужила на ці страждання, бо сама кинулась до нього в обійми – час розплачуватись.
   Біль поглинав її… Вона гадала, що він саме той… Що він змінився і кохає її понад усе на світі… Проте, такі як він не змінюються… А вона… вона – дурна.
   — Ем… — Святослав сів поруч на ліжко, і простягнувши руку, хотів її погладити, але Емма сіпнулась, не даючи цього зробити. — Ем… між мною і Алісою нічого немає. Я взагалі не знаю, що на неї найшло?! Я стояв… чекав на тебе, а вона підкралась і… ти знаєш…
   Емма хотіла відповісти, але сльози паралізували її горло… щось сказати у відповідь вона не могла.
   Святослава охопив страх… вона не хоче бачити його… не хоче чути… і не довіряє. Хоча останнє – він заслужив. Йому дійсно не можна вірити,… але він це виправить. І вона повинна буде пробачити його за ту брехню, яка з’їдає його з середини. Проте… це не лише його таємниця, а і Тіни. Він не хоче сварити сестер, але і від Емми не збирається відмовлятись. Навіть, якщо вона прогонить його… навіть, якщо не захоче бачити, - він не полишить її. Він все зробить, щоб вони були разом. Все зробить.
   — Іди геть… — нарешті, мовила вона, намагаючись донести, що вона не хоче більше його бачити.
   — Не піду. Я не винен, що якась неадекватна краля мене поцілувала. — Святослав встав, суперечачи своїм словам,… але обійшовши ліжко, він забрався на нього і притягнув Емму в свої обійми.
   Вона намагалась вирватись з його ціпких рук, але марно. Він вчепився наче восьминіг, все більше стискаючи свої руки довкола неї.
   — Відпусти… — сердито мовила Емма. 
   — Ні. — Святослав перевернув її на спину, а сам навис над нею, тримаючи її рученята у неї над головою.
   — Відпусти… — повторила вона і заплакала ще дужче.
   Святослав відчув її біль… відчув, як серце розриває на частинки.
   — Я не можу тебе відпустити… — у його очах з’явились сльози. — Я не можу без тебе.
   — Відпусти… прошу… — заблагала вона.
   Святослав почув її тихий шепіт, який ледь було чутно крізь сльози. Йому боліло… боліло, що вона не вірить йому.
   Він відпустив її… Зліз з ліжка і пішов геть,… залишивши її на самоті.
   Вийшовши у коридор, він зняв з гачка куртку і пішов далеко у ліс… Всівшись на засніжений пеньок, він обхопив своє обличчя руками і гірко заплакав. Як вона не розуміє? Як? Він її кохає! Кохає понад усе на світі! Як йому пояснити, що йому байдуже до інших? Як? Через вибрики Аліси, - він може втратити своє кохання. Що робити? Як діяти?
   Проте зараз… зараз… йому треба просто виплакатись. В голові – повна «каша». На душі – дряпає мороз… Святослав сховався у долоні і голосно крикнув… Легше? Ні…
   Святослав озернувся… Скільки він тут пробув? Можливо з пів години… можливо більше… Час пройшов повз нього.
   Сонце майже сіло. Ставало потроху темно… Святослав озернувся, шукаючи кудою він прийшов. От бовдур! Ще заблукати в лісі – і надія на краще майбутнє… помре разом з ним тут. Бовдур! Як знайти дорогу назад?

   Емма дивилась у вікно в надії побачити Святослава. Вона бачила, як він йшов у напрямку лісу і це її не порадувало. Його і досі нема… де він? Де?