Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— Не розмовляй з ним, — попередив Тернер. — Я надішлю тобі й декану Сендоу інформацію, коли ми підтвердимо його алібі. Тримайся подалі від моєї справи.

— І подалі від вашої кар’єри?

— Твоя правда. Коли наступного разу знайду тебе там, де тобі не місце, заарештую негайно.

Алекс не змогла стримати темної бульбашки сміху, що рвалася на волю.

— Ви не заарештуєте мене, детективе Тернер. Останнє місце, де я вам потрібна, — це поліційний відділок, адже я здійму галас. Я безладна, і Лета безладна, і єдине, чого вам хочеться, — покінчити із цим, не забруднивши в нашому безладі своїх дорогих черевиків.

Тернер утупився в неї спокійним поглядом.

— Не знаю, як ви тут опинилися, міс Стерн, але я можу відрізнити якісний товар від того, що чіпляється за підошви моїх черевиків. І ви аж ніяк не пов’язані зі словом «якість».

— Дякую за бесіду, Тернере. — Алекс нахилилася ближче, знаючи, що сморід надприродного шириться від неї важкими хвилями. Вона розквітла найсолодшою, найтеплішою усмішкою. — І більше ніколи не хапайте мене так. Може, я лайно, але саме те, яке чудово клеїться.

9 Зима

Алекс попрощалася з Доус неподалік від теологічної школи, біля похмурого півкруглого будинку в аспірантському гето. Памела не хотіла залишати Деніелову машину Алекс, але мусила перевірити ще кілька робіт, з якими вже й так запізнилася, тож Стерн пообіцяла повернути автівку до Дарлінґтонового будинку. Вона бачила, що Доус хотіла відмовитися й забити на кляті роботи.

— Будь обережна і не... Тобі не слід...

Памела просто змовкла на півслові, й Алекс приголомшено збагнула, що Доус довелося в цій ситуації покластися на неї. Данте служить Вергілію, але Окулус служить їм обом. І всі вони служать Леті. Доус кивнула й не переставала кивати, вийшовши з машини й ідучи доріжкою до помешкання, немов підтверджувала цим жестом кожен свій крок.

Дарлінґтонів будинок був розташований за межами міста, у Вествіллі, за кілька кілометрів від кампусу. Саме про таке житло мріяла Алекс у Коннектикуті: фермерські будиночки без ферм, міцні будівлі з червоної цегли в колоніальному стилі з чорними дверима й чепурними білими прикрасами, мало не в кожного сусіда — камін на дровах, охайно доглянуті моріжки, вікна вночі сяють золотом, як портали в краще життя, на плитках у кухнях булькотить щось добреньке, столи до сніданку всіяні кольоровими олівцями, що їх відучора полишили діти. Завіси ніхто не запинав; світло, тепло й благодать лилися в темряву, наче ці недоумкуваті люди не знали, кого саме може привабити така щедрість, наче залишали відчиненими ці осяйні двері, щоб до них могла ввійти будь-яка голодна дівчинка.

Після переїзду з Лос-Анджелеса Алекс не часто доводилося кермувати, тож сидіти в машині було приємно, хай навіть тепер вона боялася залишити на ній бодай подряпинку. Попри мапу на телефоні, вона проґавила з’їзд на Дарлінґтонову під’їзну доріжку й двічі вимушена була розвертатися, перш ніж помітила товсті кам’яні колони, що охороняли вхід до «Чорного В’яза». Ліхтарі вздовж доріжки світилися, їх яскравий ореол додавав голому гіллю дерев м’якшого й привітнішого вигляду, наче на зимовій листівці. Перед очима з’явився великий будинок, і Алекс щосили натиснула на гальма.

У кухонному вікні горіло світло, яскраве, наче маяк, нагорі у високій вежі теж світилося — Дарлінґтонова спальня. Алекс пригадала його тіло, що притискалося до неї, запітнілі шибки вузького вікна, море чорного гілля внизу, темний ліс, що відмежовував «Чорний В’яз» від решти світу.

Дівчина поспіхом вимкнула фари та двигун. Якщо тут хтось є, якщо тут щось є, їй не хотілося його відлякнути.

Черевики неймовірно гучно гупали гравійною доріжкою, але дівчина не скрадалася, ні, вона не скрадалася; вона просто прямувала до кухонних дверей. У руці були ключі. Тут на неї завжди чекали.

«Це можуть бути його мама чи тато, — переконувала себе Алекс. Вона небагато знала про його родину, але якась сім’я у нього мусила бути. — Ще хтось із родичів. Хтось, кого Сендоу найняв наглядати за маєтком, коли Доус зайнята».

Усі ці припущення були досить імовірні, але... «Він тут, — наполягало серце, так несамовито гупаючи в грудях, що їй довелося зупинитися біля дверей і віддихатися. — Він тут».

Ця думка смикала її, наче дитина, що чіпляється за рукав.

Дівчина зазирнула у вікно, ховаючись у темряві. Кухня була викладена деревом теплих відтінків і блакитним візерунчастим кахлем — делфтським кахлем, — на його тлі викрашалася велика цегляна грубка, на гачках мерехтіли мідні горщики. На кухонній поверхні висився стосик листів, наче хтось тільки-но покинув їх сортувати. «Він тут».

Алекс хотіла постукати, але натомість узялася підбирати ключ. Другий повернувся в замку. Вона ввійшла й тихенько причинила за собою двері. Радісне кухонне світло привітливо зігрівало, відбиваючись від пласких мідних сковорідок і вихоплюючи густо-зелену емаль грубки, яку хтось установив у п’ятдесятих.

— Агов? — ледь чутно гукнула дівчина.

Ключі впали на стійку з несподівано гучним брязканням. Алекс винувато завмерла посеред кухні, чекаючи, що хтось, а можливо, навіть сам будинок покарає її. Однак це не був маєток на Орандж-стріт з його оптимістичними поскрипуваннями й несхвальними зітханнями. Душею цього будинку був Дарлінґтон, і без нього той здавався велетенським і порожнім, наче корпус корабля після трощі.

Після тієї ночі в Розенфельд-голлі Алекс неодноразово ловила себе на сподіваннях, що все це було тестовим завданням, яке Лета влаштовує всім новачкам, і що Доус, Сендоу й Тернер були замішані в цьому. А Дарлінґтон просто нині ховався в спальні на третьому поверсі. Він почув шурхіт машини на під’їзній доріжці. Помчав нагору й причаївся там, чекаючи, поки вона піде. Убивство теж могло бути частиною цього всього. Не було жодної мертвої дівчини. Коли все це скінчиться, Тара Гатчинс власною персоною, пританцьовуючи, спуститься сходами. Вони просто мусили переконатися, що Алекс спроможна власноруч упоратись із чимось серйозним.

Це було просто смішно. Та внутрішній голос однаково наполягав: «Він тут».

Сендоу казав, що він ще може бути живий, що вони можуть повернути його. Він казав, що їм лише потрібен місяць-молодик і правильні чари, щоб усе стало так, як раніше. Проте Дарлінґтон, можливо, самостійно знайшов шлях назад. Він був спроможний на що завгодно. Він міг це зробити.

Дівчина рушила в глиб будинку. Ліхтарі обабіч під’їзної доріжки заливали тьмяним жовтуватим світлом кімнати: комірчину з білими буфетами, ущент заповненими тарілками й склянками; велику морозильну камеру,