Читати книгу - "Реквієм блондинкам"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Заспокойтеся! — м’яко сказав. — Тримайте себе в руках. На нас чекає робота.
Вона повільно відвернулася від тіла.
— Зі мною все гаразд, — сказала вона крізь зуби. — Але хіба ж це... не жахливо?
Я буркнув щось і підійшов до місця, де лежала Мерієн. Намагаючись не дивитися на її перекошене, спотворене агонією обличчя, торкнувся її плеча. Тіло було холодне і наче воскове. Я відійшов убік і тихо вилаявся.
— Хто б це не зробив, він за це заплатить, — сказав я впівголоса. — Я змарнував стільки часу, розслідуючи цю справу, однак тепер налаштований вдатися до рішучих заходів.
Я різко обернувся і схопив Одрі за руку.
— Гадаю, ви розумієте, наскільки це небезпечно? — злісно спитав я. — Знаряддя вбивства те саме. Чотири інші дівчини зникли так само. Тепер вже можна бути в цьому впевненими. То ви збираєтесь допомагати мені віднайти того негідника, чи й далі боротиметеся за честь свого дорогоцінного агентства?
Вона метнула на мене розлючений, однак багатообіцяючий погляд.
— Я заслужила на це, — спокійно озвалася вона. — Але справді думала, що за всім цим стоїть Старкі, і таки гадала, що сама зможу з ним впоратися. Я допомагатиму вам — якщо ви цього потребуватимете.
— Чудово, — промовив я, легенько підштовхуючи її до дверей. — А тепер нам слід викликати поліцію.
— Чи це нам якось допоможе? — із сумнівом спитала вона.
— Нехай Мейсі сам для себе вирішує. Тепер він вже не зможе проігнорувати справу. Ми розворушимо усе місто. Ходімо знайдемо телефон.
Ми полишили будинок, із шумом захлопнувши вхідні двері, і побігли до будинку навпроти. Я тримав палець на спусковому гачку доти, доки опецькуватий чоловічок у спідній сорочці не відчинив двері, вичікувально дивлячись на мене.
— Що сталося? — запитав він, чухаючи пальцем миршавенькі вуса і несхвально витріщаючись на брудне обличчя Одрі.
— В будинку номер 37, навпроти вас, скоєно вбивство, — повідомив я. — Хотів би скористатися вашим телефоном.
Його очі округлилися.
— Убивство? — перепитав він. — А кого вбито? У 37-му? Але ж там ніхто не живе!
Я відштовхнув його і пройшов у дім.
— Мені негайно треба зв’язатися з поліцією, — сказав я. — То де ваш телефон?
Він підвів мене до апарата; коли я набирав номер поліції, з вітальні до нас вийшла жінка і пильно оглянула мене та Одрі.
Опецькуватий сказав:
— Вони стверджують, що в будинку номер 37 когось убили!
Здається, сказав він це навіть із якимось торжеством.
Жінка років п’ятдесяти — сива та наче задерев’яніла — незмигно поглянула на Одрі, а потім сказала:
— Дурниці. Нехай забираються звідси, — і повернулася у вітальню.
— Вам краще піти, — нещасним тоном промовив чоловічок. — Вона гадає, що ви підпилі. Я це можу визначити за поглядом, яким вона на вас глянула.
— Маячня! — озвався я, і, почувши, як на тому кінці лінії просто мені у вухо гаркнули: «Поліцейський відділок!», попросив покликати Бейфілда.
Після хвилинної затримки у слухавці почувся його голос.
— Беріть машину і мерщій їдьте сюди! — сказав я йому. — Я повідомляю вам про вбивство на Вікторія-драйв, 37.
— Хто це говорить? — запитав він громовим голосом.
— Діна Дурбін[9] — відповів я, повісивши слухавку.
Маленький чоловічок вже розчахнув двері перед нами і чекав, поки ми вийдемо, але я не звертав на нього жодної уваги. Натомість набрав номер редакції, який дав мені Реґ Фіппс, і, коли той узяв слухавку, якомога делікатніше повідомив йому новину. Відразу відчув, як засмутився хлопець, однак він був перш за все журналістом, тож не став гаяти часу на пустопорожні розмови.
— Ми дістанемо того сучого сина! — сказав він. — Якщо ви не зможете, то це зроблю я!
Я пообіцяв йому знайти винних.
— Приїжджайте сюди, Реґу, — і прихопіть із собою Летімера, якщо зможете його знайти. Він зараз працює по Старкі, і, якщо вам пощастить, то застанете його у Лефті. Я би хотів, щоб він забрав звідси міс Шерідан, відвіз її в готель і опікувався нею, поки я не звільнюся.
Він промовив: «Гаразд!» і повісив слухавку.
Одрі лише серйозно дивилася на мене, не кажучи ні слова, аж поки ми не вийшли на вулицю.
— Що то за дурниці з готелем? — запитала вона. — Ви ж не маєте наміру усунути мене від розслідування?
— Маю, — твердо сказав я. — Мейсі та Старкі працюють заодно. Якщо Мейсі побачить вас, то підплатить Старкі, і тоді з вами станеться те, що вам не дуже сподобається. Не забувайте, що Старкі полює на вас. Поки я не засаджу його за ґрати, ви не будете в безпеці.
— Якось це переживу, — зауважила вона. — Тепер, коли все закрутилося, я мушу працювати. Не можу собі дозволити...
Але я її урвав.
— Ми працюємо разом, — нагадав. — Ви маєте щезнути з поля зору, тож не ускладнюйте справу.
І я дав їй ключ від редакції «Вісника».
— Йдіть в газету і чекайте там на Летімера. Я попрошу його влаштувати вас на ніч у готель, і, щойно розберуся з поліцією, приєднаюся до вас. Нам багато про що треба поговорити. Без вашої допомоги я не скоро зможу в усьому цьому розібратися.
Поки я говорив, повз нас проїхало жовте таксі, і я махнув рукою водієві. Все ще протестуючи, Одрі всілася в таксі.
— Я повернуся за кілька годин, — пообіцяв. — Нікому не відчиняйте, аж поки не почуєте обумовлений стук: два коротких і один довгий. Це буде Летімер. Ви можете йому довіряти. Мені дуже шкода, крихітко, але зараз не час ризикувати.
Вона почала, було, щось заперечувати, але тут ми почули виття поліцейської сирени.
— Їдьте звідси! — поквапно сказав я. — Побачимося пізніше, — додав, захлопуючи дверцята авто і велівши таксистові рушати.
В кінці вулиці поліцейська машина та таксі мало не зіштовхнулися. Коли поліцейське авто зі скреготом гальм зупинилося біля будинку номер 37, я пересік вулицю і приєднався до трьох поліцейських, які висипали з машини.
Упізнав Бейфілда, однак двох інших я раніше ніколи не бачив. Водій, котрий також
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реквієм блондинкам», після закриття браузера.