BooksUkraine.com » Детективи » Потопельник у рожевих рукавичках 📚 - Українською

Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

199
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Потопельник у рожевих рукавичках" автора Андрій Котовський. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 72
Перейти на сторінку:
будні.

Будні, вони теж нічого собі. Просто інколи нуднуваті. Часом суворі, бабуся гнівається, і каже до Асі — ач, яка, хочеш займатись тим, що тобі подобається. Так кожен може! Ти роби те, що дається найважче.

А чому? Невже всі дорослі роблять те, що їм не подобається?

Їй подобається сидіти на підлозі, розклавши ляльок, і вигадувати про них різні історії. Ляльки ходять у парк на каруселі, або — в театр. Сваряться й миряться. Для цього не обов'язково переставляти їхні пластмасові ніжки по підлозі. Вистачає — про них думати, ну, хіба ще, вдягати в різні сукенки.

Бабуся ж, заглянувши у кімнату, дивується: чого, мовляв, сидиш у кутку, чого не бавишся? Хіба бавитися — це неодмінно галасувати?

Святковий тато починається з голосу в телефонній слухавці. «Асько! Привіт-привіт! Маєш пальці? О, добре, я думав — може, десь розгубила… Давай — загинай, рахуй: вівторок, середа, четвер, п'ятниця. Ні, мізинця не загинай! Це субота, у суботу я приїду по тебе. І ми з тобою — на Київ, ту-ту-у!»

Одного разу вона й справді ходила чи не годину — саме так, тобто, затиснувши чотири пальці руки, з випростаним мізинним. Поки не спинила бабуся, не розпитала — що то за діла, не примусила, щоб «зараз же рука була як в усіх».

А субота все одно ж настала. А потім — вранішня неділя, й на київському вокзалі їх з татком зустрічав дядя Толік, галасливий, щедрий.

Через тата вона плакала лише одного разу. Сиділи вони зі Свєткою на лавочці, їли морозиво, бабуся й Свєтчина мама про щось собі розмовляли, проходжаючись сквером, неподалік. Свєтка завелась:

— А мені мама ще одне морозиво купить!

— 1 мені мама купить.

— А мені — й бабця купить!

— 1 мені бабуся купить…

— А мені ще тато купить!

— 1 мені — тато.

— А у тебе… А у тебе тата — немає!

Вона розревілася. Тато був, ну, і що ж, що в Києві…

Підійшли дорослі, бабуся на сльози кинула коротко — «припини». Свєтчина ж мама, почувши, про що йдеться, помітно знітилася, сердито смикала Свєтку за руку, і казала, що говорити так — дуже й дуже некоректно. Ні Свєтка, ні Ася не знали, що це означає, хоча, зрештою, починається на «не», значить — недобре?

Напевне, те, що робила Свєтка, коли вони опинились в одному шкільному класі, теж називалося словом на «не». Бабуся не давала Асі грошей на буфет. Не шкодувала, просто була впевнена, що на великій перерві потрібно споживати «корисну їжу». Корисна — значить, з бабусиних рук. Бутерброд, загорнутий у паперові серветки, взятий з дому.

На великій перерві, перекусивши в буфеті, Свєтка та пара її посіпак влаштовували розвагу. Оточити Асю, яка не бралася до свого бутерброда, й з веселими криками «давай-давай, жени сюди, що там бабушка спакувала» — вимантити її сніданок. Свєтка розгортала його на витягнутій, високо піднесеній долоні. Інколи масло просочувало серветки, паперові клаптики прилипали до боків бутерброда, і дівчата голосно бридилися, фекали, зрештою, викидали усе в смітник. Довго обтрушували руки.

Асі не хотілося ні бутерброда з прив'ялою в портфелі, сірувато-рожевою ковбасою, ні грищ з випрошування-відбирання цього нецікавого їдла. Вона кожного разу не знала, що робити: боротися за свій бутерброд? Чи, отак жартома, самій запропонувати його дівчатам?

Виходило щось середнє. Легеньке відштовхування чужих лап, присмачене кривою посмішкою — «беріть»… Здається, саме усе це приводило подружок у веселий захват.

Ага! Зате в Свєтки — мама негарна й уже стара. А в Асі… Мама-свято. Свято й не може бути частим, еге ж? Інколи Ася не бачить мами цілий день: прокидається, а та чи на чергуванні в своїй лікарні, чи спить після зміни, й чіпати її — не смій. Увечері ж Ася уже лягає, а мами вдома ще нема.

А інколи… Мама каже, зі змовницьким поглядом:

— Слухай! Завтра я подарую тобі… Цілий день! Великий. Думай, що ми з тобою робитимемо. Підемо та сфоткаємось у ательє? У перукарню підем? А потім — у парк, та на атракціон, на веселі гірки, так?

Що не пропозиція, то й класна. Але Ася не плигає, а серйозно питає: «А можна?»

Бо хто ж його знає… Бувало, що мама, поговоривши назавтра телефоном, розведе руками — мовляв, не вийде. Або — бабуся вирішить, що Ася шмаркає носом, і тинятися під холодним вітром їй нема чого.

У шостому класі всі дівчата закохалися. Причім, всі — в Дениса. А в кого ж іще? Найгарніший у класі. І Ася закохалася в Дениса.

Дівчата ділились якимись історіями, про походеньки в парк, так, саме з ним, так і було!

Ася мовчала. Увечері, вдома, перш ніж лягти спати, вона підходила до вікна, й тихо прикладалася губами до зеленкуватого від вечірнього міського освітлення скла: «На добраніч, Денисе…»

Плямка від дихання лишалась на склі кілька секунд. Асі подобався поцілунок. Скло було прохолодним, сухим. Воно не було ані небезпечним, ані хижим, на відміну від людських губ. Чужі ж губи, вони, напевне, справді хижі?

На те, що хижі, зокрема у хлопців, тобто у чоловіків, натякала бабуся. Невиразно, але ж… Голосно, грізно, «про це» вона кричала лише одного разу.

У дванадцять років розкладати ляльки на підлозі уже не годилося. Свої тихі ігри-історії Ася продовжувала з олівцем. Малювала собі ляльки, ну, й з ними відбувалось усіляке. Хисту до малювання не було. Та головне ж — не гарно намалювати, а мати можливість, з гумкою-стирачкою в руці, змінювати фігуркам зачіски та одяг, примушувати їх дорослішати, в купальниках вибиратися на пляж, або приміряти весільні плаття.

Мальовані ляльки були модницями. І ось, одного разу, бабуся нечутно виросла за спиною. Схопила аркуш. Певне, побачила на ньому щось жахливе, бо, важко дихаючи, відсторонивши дівчинку рукою, заходилася вигрібати інші папірці з шухляди письмового столу:

— Ага, ось ти як? Що це, питаю, а ну кажи, що це?! Дірки? Чого це у них між ногами — дірки, щоб що туди пхати, га?!

Кружечки, виведені олівцем у нижній частині живота деяких фігурок, дірками не були. На спідницях красунь було по великому ґудзику, ось, і складка від нього розходиться, одна, розкішна, ніякі це не розсунуті ноги!..

Бабуся повірила, лишень коли викричалася досхочу. Перестала гриміти на Асю, але папірці все ж таки зіжмакала, вкинула в сміття. І, знову невиразно, проте переконливо, на всяк випадок, повідомила їй, що «туди» ніколи, ні під ковдрою, ні миючись, словом, ніколи-ніколи — не можна пхати нічого. Не кажучи

1 ... 41 42 43 ... 72
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потопельник у рожевих рукавичках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Потопельник у рожевих рукавичках"