Читати книгу - "На уламках щастя, Дана Лонг"

– Привіт, – ледве чутно вимовляє вона.

– Привіт, що трапилося? У тебе такий вигляд.

– Будь ласка, не жени мене відразу, спочатку вислухай, – колишня дружина дивиться на мене з надією.

– Заходь, – я киваю їй, запрошуючи увійти всередину, адже не розмовляти ж на порозі.

Ілона несміливо переступає поріг моєї квартири, але далі йти не наважується, а може, боїться, хто знає.

– Кажи, я слухаю.

– Андрію... скажи, будь ласка, своєму адвокату, щоб, нарешті, відчепився від мене. Я вже сказала йому, що нічого не підпишу, але він продовжує діставати мене своїми дзвінками.

– Він дістає тебе на моє прохання. Я взагалі-то, плачу йому за це гроші. А ти не тягни час, а просто підпиши папери і все одразу ж закінчиться. Розлучимося тихо і без скандалу.

– Я вже сказала і тобі, і твоєму настирливому адвокату, що ніколи не підпишу те, про що ти просиш. Якщо в мене є хоча б один шанс із мільйона, що одного разу ти пробачиш мене, і ми знову будемо разом, то я йтиму до кінця.

– Без варіантів, Ілоно. Давай не будемо ускладнювати одне одному життя. У тебе свій шлях, а в мене – свій. Час би, нарешті, відпустити минуле і намагатися дивитися в майбутнє. Нічого вже не повернути, розбиту чашку не склеїти. Прошу, давай розійдемося мирно і залишимо в пам'яті лише гарні спогади про щасливі дні, які колись були в нас із тобою.

– Тобто, ти не пробачиш мене? Навіть думки такої не допускаєш, так?

– Я пробачив тебе, Ілоно. Ось тільки жити з тобою як із жінкою, дружиною, я вже не хочу. Тож вибач.

Її очі знову зволожуються. А як інакше? Я намагаюся бути чесним, не хочу обманювати її і себе.

Ілона вирішує більше не принижуватися, швидко розвертається і йде, навіть не попрощавшись наостанок. Не бачу сенсу наздоганяти її, вона сама заподіює собі ці страждання, хоча вже давно могла підписати документи і почати нове життя.

Після вечері я прямую в душ. Стоячи під струменями води, в голові спалахує спогад. Я і Віра, у моєму будинку, займаємося сексом у душі. Я пам'ятаю кожну деталь.

«Усе! Досить!».

Я вирішую розшукати Віру, і мені плювати на те, що у неї є чоловік. Я змушу її говорити, змушу все пояснити. А потім кохатиму її у своєму ліжку, так ніжно, що вона забуде про все, зокрема й про свого чоловіка.

Я виходжу з душу, обернувши рушник навколо стегон, і швидко прямую до спальні. Набравши номер свого давнього знайомого, нервово очікую на відповідь. Колись дуже давно ми з ним працювали разом, але потім наші шляхи розійшлися.

Довго щось не відповідає.

– Я слухаю.

– Привіт, упізнав?

– Впізнав, – після нетривалої паузи відповідає мій знайомий.

– Справа до тебе є, важлива і термінова. За терміновість доплачу! – я готовий викласти будь-яку суму, яку він назве, тільки б це дало результат.

– Знайти когось потрібно?

– Саме так.

– Я вже давно не займаюся цим, Андрію.

– Ти не зрозумів, це вкрай важливо для мене. Може, зробиш виняток?

Після нетривалого роздуму, друг усе ж таки погоджується.

– Гаразд, але мені потрібна інформація про людину і фото.

– Інформації дуже мало, тільки ім'я і дані найближчих її родичів. Фото теж буде. Тільки це потрібно терміново.

– Та я вже зрозумів, що на вчора. Добре, скинь мені на пошту всю інформацію про людину, і я спробую тобі допомогти. Зараз вишлю тобі адресу.

– Дякую, друже. Я в боргу не залишуся.

Написавши все, що я знаю про Віру, а також прикріпивши її світлину, яке я зберіг із тієї статті, надсилаю все на пошту другу.

«Я обов'язково знайду тебе, Віра. Чого б мені це не коштувало».