Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Так, вже... Складно виходить. Але, якщо ви такі впевнені в тому, що я вдовиці віку вкоротив, невже без докорів совісті відпустите злочинця?

— Чому ні? — знизав плечима писар. — Я ж тобі вже казав. Бабою більше — бабою менше. Та й ти клянешся, що невинний. А якщо й справді не брешеш? Занапастити безневинну душу куди більший гріх, ніж лиходія відпустити. Ісус Христос теж розбійника у вічне життя з собою взяв.

— Саме так, — кивнув сотник. — А головне, ти не думай, я не зовсім втратив совість. З десяток монет підкину. Ну, так що? По руках.

— Складно ви балакаєте… — почухав потилицю Нестор. — Але я б ще подумав трохи. Курінний отаман наш, Іван Теребух, любить примовляти, що краще все заздалегідь обміркувати, ніж потім переробляти.

— Гаразд, пес із тобою, — підвівся сотник. — Думай. До ранку. А там, вибачай. Не дійдемо згоди — відправлю на шибеницю. Таке моє останнє слово.

Двері важко гухнули, залишаючи козака віч-на-віч із зовсім невеселими думками.

Хоч і був роздягнений до нижнього, Нестор не відчував холоду. Навпаки, на чолі навіть піт виступив, і козак рвонув комір сорочки, щоб вдихнути на повні груди.

Марічка… Як же ж так? Адже щойно обіймав її ніжні плечі і цілував палкі уста. А тепер її більше немає... Ця думка ніяк не хотіла погодитися з реальністю, здавалася якоюсь чужою, надуманою.

Життя за Дніпровими порогами привчило козака, що смерть часто приходить раптово.

Їдеш з товаришами, розмовляєте про щось привільно, і раптом — гримнув постріл або свиснула стріла, і хтось із загону валиться мертвим із сідла. Був чоловік, жартував, сміявся, плів байки — і ось уже тільки бездиханне тіло.

Або перебирається байдак через пороги, борються веслярі зі стрімкою течією та підступним камінням, потім — трах! — і посипалися у воду. А на берег із річки вибралися не всі. І лише згодом, вниз за течією спливають тіла. Тих самих друзів, з якими тільки вчора ввечері згаяв час біля вогнища. Не кажучи вже про сутички з бусурманами.

Але то все воїни, запорожці… Кожен із них, опоясавшись шаблею, побратався зі смертю і готовий прийняти її обійми будь-коли. А тут — зовсім юна дівчина, яка ще й жінкою до ладу не стала. Жити б та жити. І така безглузда смерть…

Хоча, чому безглузда? Швидше дивна. Як можна примудритися серед білого дня підпалити хату? Та ще й так, щоб самій згоріти?

Ну, нехай найнеймовірніше сталося: Марічка чогось запалила свічку, лягла подрімати, а та впала на ліжко і підпалила подушки або перину. Ну і що? Прокинулася, скинула все на підлогу і затоптала чи залила. Пара відер завжди біля печі стоїть, щоб худобу холодною водою не напувати. В крайньому випадку, буває різне, просто вискочила б у двір. Так, хата згорить, але ж сама врятувалася б. Забарилася, рятуючи добро? Теж не сходиться — скільки там того добра.

Ні, як не крути, а таке може трапитися, тільки якщо будинок підпалити, а двері знадвору підперти. А отже, ця пожежа не випадкова, і Марічку вбили!

Хто? Навіщо? Це йому ще належить дізнатися. Але, схоже, ті самі, що стріляли в них біля Чортового млина. Він тоді подумав, що це в нього цілилися, а виходить у Марічку. І ще упир... Йому теж щось від удовиці знадобилося? Хоча… Ні, це вже занадто. Люди й самі можуть таких справ наробити, що й нечистої сили не треба.

І що ж тоді йому робити?

Нестор підвівся, підійшов до одягу. Накинув на плечі свитку. Потім дістав кисет і почав набивати люльку.

Власне, навіщо запитувати, якщо відповідь очевидна. Він повинен знайти вбивцю і зробити так, щоб той сто разів пожалкував, що змарнував таку красу і невинну душу.

Гм... Що покійниця була гарною, ніяких сумнівів, а ось щодо цілковитої невинності... Адже не заради забави її вбили. Є в цьому якась таємниця! Знала про щось чи переховувала? А може, й не знала нічого, а таємниця їй у спадок від чоловіка дісталася?

Ну, ось… Коли знайде винуватого, заразом і про це запитає. Але для цього, спершу, самому треба залишитися живим та на волю вийти.

Отже, немає в нього вибору, як погоджуватися на пропозицію сотника. Звісно, крутить той, як циган сонцем. За версту брехню чутно. Угу, так Нестор і повірив, що він про сина дбає... Щось інше в нього на умі. Набагато важливіше за придбання простого земельного наділу. І знову таємниця… Чи не забагато їх в одному місці зібралося?

Гм... А й справді? Схоже, вся причина саме у місці. Котре Степанової балкою називається.

Якщо подивитися на карту, то хутір Оробця стоїть наче на початку, а Чортів млин — замикає балку з іншого кінця. А що в тій балці такого важливого? Вірно! Бусурманське золото! Яке так досі і не знайшли.

— О-хо-хо... У що ж ти мене запроторив, побратиме дорогий, даруючи цей шматок землі? А чи не через цю таємницю батько твій із братами загинули? — пробурмотів Нестор. — Отакої… Час від часу не легше… Виходить, не можна грамоту на дарину підписувати. Щось важливе у тому папері криється. Але якщо не підписувати, то завтра мене повісять. Пан сотник не жартував. А мертвий я нічого не дізнаюся. Як же бути? От халепа! Куди не кинь — довкола клин. Думай козаче, думай, може, отаманом станеш...