Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Чому б не доповнити цей список? Постав коктейльну парасольку в чашку з кавою, зніми взуття і ходи кабінетом босоніж. А коли повернешся додому після важкого робочого дня, лягай у гамак і називай себе шефом «Хмарного патруля».

Забудь про телевізор. Вимкни комп’ютер. Конфіскуй усі мобільні телефони, відеоігри та айпади. Вижени дітей на вулицю. І себе теж.

Запроси сусідів пограти у квача з ліхтариками. Шукайте скарби, влаштуйте виставку домашніх улюбленців, шоу талантів. Пограйте в шаради на газоні. Змайструйте музичні інструменти з непотребу, що його знайдете на кухні чи в гаражі. Не читайте дітям лекцій про те, яким чудовим було життя, коли ви були дітьми. Вийдіть на вулицю і покажіть.

Не називайте це «марнуванням часу».

Бо це і є життя.

Урок 33

Замість того щоб планувати краще життя, почни ним жити

Одного разу я організувала «вечірку жалю», на яку не прийшов ніхто, крім мене. Моє письменництво завело мене в глухий кут. Переді мною на столі лежав готовий рукопис, однак мені було страшно надсилати його агентові або видавцю — я страшенно боялася, що його відхилять. Я хотіла зрозуміти ідеальний шлях Бога, перш ніж зробити принаймні один хиткий крок неправильною стежкою.

Чоловік сказав мені: «Ти шукаєш знак, але він у тобі самій. Тобі вирішувати. Поки що ти нічого не зробила для того, щоб твою книжку надрукували. І нічого не робиш, а просто чекаєш, щоб рішення підказав Бог. Можливо, я і є тим знаком — надсилай книжку».

Я зробила це і досі перебуваю під враженням від того, що її видали у 26 країнах світу.

Один старенький аміш якось сказав мені: «Можеш молитися про картоплю, але бери до рук мотику». А один мій друг із програми реабілітації завжди повторював: «Бог зробить для нас те, що ми не здатні зробити, однак він не робитиме того, що ми маємо зробити самі».

Більшість із нас схильні до прокрастинації не тому, що ледачі. Ми відкладаємо якусь справу, бо боїмося зробити неправильний крок, а тому не робимо жодного.

Як той, хто молився Богові, щоб Господь допоміг йому виграти в лотерею, але цього так і не сталось. І одного дня під час молитви він почув голос Бога, що прогримів із неба: «Купи лотерейний квиток!»

Якщо хочеш виграти в лотерею — купи квиток. Хочеш зібрати врожай картоплі — можеш про це молитись, але бери до рук мотику. Ти можеш вірити в Бога, але цю віру треба зміцнювати діями — хай навіть незначними. Ти маєш робити те, що можеш зробити.

Якась часточка мене бунтує проти дії. Я хочу дочекатися слушного моменту, ідеальної сюжетної лінії, яка продумана від початку й до кінця ще до того, як я надрукую перше слово. Я хочу гарантій, що це правильна ідея — від самого початку і до кінця. Як я можу діяти, перш ніж відчую, що готова? А може, бути «готовим» узагалі неможливо?

Я часто намагаюся себе обдурити — коли змушую себе думати, що вже дію, тоді як насправді лише планую, організовую або читаю про те, як маю діяти. Я накупила книжок, присвячених фізичним вправам, і прочитала їх, не напруживши жодного м’яза.

Щоразу, коли я хочу дізнатися щось нове, я з кимось консультуюсь або купую книжку — замість того щоб просто взятися до справи й зробити це. Одного разу я прочитала чотири книжки про те, як покращити свою гру на фортепіано. Зібрала всі свої ноти в папку-швидкозшивач. Гадаєте, я почала грати гами та мелодії? Дзуськи. Жодної ноти.

Багато людей, які кажуть мені, що мріють стати письменниками, записуються на численні тренінги та відвідують конференції, але при цьому не беруть ручки до рук. Безпечніше залишатись у своїх мріях про п’єсу або роман і насолоджуватися можливостями, аніж спробувати й зазнати поразки. Я обожнюю людей, які готові ризикнути й зробити щось неідеально — замість того щоб ідеально нічого не робити.

В одній із молитов, яку я почула в релігійному притулку, були такі слова: «Господи, я витратив усе своє життя на те, щоб наструнчити свою ліру, замість того щоб співати Тобі». Гадаю, Бог хотів би просто чути наш спів, навіть якщо ми геть не потрапляємо в ноти. Отець Клем Мецґер був директором єзуїтського молитовного притулку. Я пам’ятаю воістину прекрасний момент, коли він попросив одну жінку почитати під час меси. Коли вона швиденько промовляла рядки з Біблії, то мала зляканий вигляд. А тоді попросила його про допомогу — почала наперед питати, як вимовляти окремі слова. «Ой, затинайтеся на здоров’я», — сказав він.

Затинайтеся на здоров’я.

Яка чудова порада!

Усі ми спотикаємося на життєвому шляху. Однак дехто з нас майстерно вдає, що нічого не сталося.

Якось я відпочивала в одному місці, і Франсуаза Адан читала нам лекцію, що мала назву «Як нести спокій ізсередини назовні». Вона народилася в Італії, а виросла в Бельгії. Вона отримала диплом лікаря й вирішила допомагати людям дбати про їхній розум, тіло і дух. Зараз Франсуаза працює директором Мережі інтегративної медицини Коннора в мережі університетських лікарень, а також асистентом професора в медичній школі Західного резервного університету Кейса. Її називають «чемпіоном здорового способу життя», і я розумію чому.

У залі було багато ділових жінок, які взяли вихідний, але більшість із них намагались її ошукати, ховаючи під столами айфони та планшети. Вона закликала нас припинити цю нескінченну діяльність. Спочатку змусила дихати, причому видих мав бути довшим, аніж вдих. Вдихнути, рахуючи до чотирьох, видихнути, рахуючи до шести.

А потім попросила всіх поставити собі таке питання: «Що найкраще вплине на мій добробут?»

У кімнаті стало тихо. І мені спала на думку ідея: припини планувати й почни жити. Що мені треба зробити, щоб довіритися життю і поринути в нього на сто відсотків просто тут і просто зараз? Що трапиться, якщо я припиню цю гонитву за «ідеальністю» і просто повірю, що завершеність — це теж добре?

Намагання жити ідеальним життям насправді відволікає мене від самого життя. Я забагато думаю. Забагато планую. Забагато організовую.

А тоді вона змусила всіх нас зробити вправу, якої я ніколи не забуду. Жінка тримала в руках боа з пір’я і розповідала, що ці пір’їнки легкі й