Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

− Дейр Мартан, можу я залишитися одна? − запитую тихо у чоловіка, що стоїть осторонь. Знаю, що він мене почує.

Я вже нарвала всі трави, котрі хотіла, і ми тепер можемо повертатися до місця стоянки. Але мені дуже потрібно ще й про свої потреби встигнути подбати. А трішки в стороні від струмка такі гарні густі чагарники ростуть, де можна сховатися. І вода близько, щоб вмитися і привести себе до ладу.

З хвилину демон мовчить. Але на мене не дивиться, а прислухається до навколишнього простору.

− Гаразд. Але тільки якщо ненадовго. Вам ще все це треба буде заварити? – нарешті киває на букет із трав у моїх руках.

– Так. Звісно, − підтверджую зніяковіло. Не очікувала, що навіть про такі дрібниці мій вартовий подумає.

– Я буду неподалік. Якщо що, кличте, – повідомляє мені рівним тоном і йде, залишивши мене біля струмка на самоті.

Пару хвилин я так і стою, недовірливо дивлячись йому вслід. Прислухаюся до себе, до подиху вітру, до навколишнього простору. Справді пішов. Недалеко, але пішов. Тоді треба поквапитися.

Впоравшись з усім і знайшовши в чагарниках біля струмка квітучу мильнянку, я повертаюся до води. Розминаючи кілька стеблин із блідо-рожевими суцвіттями в руках, з насолодою мию руки, зауваживши, що скоро треба буде оновити колір шкіри. А потім, прислухавшись знову і переконавшись, що мій наглядач досі достатньо далеко і ніхто окрім нього не порушує гармонію лісу, швидко вмиваюся та освіжаю тіло, де це можливо без роздягання. Не можу терпіти відчуття бруду на шкірі. Хоч і розумію, що це не найважливіше, але перебороти себе не в змозі. А вологий одяг швидко висохне.

Йти від струмка не хочеться. Тут так спокійно та хороше. Умиротворено.

Витерши обличчя подолом верхньої сукні, не маючи під рукою нічого іншого, і поправивши пов'язку на очах, я підводжуся на ноги. Але, коли підхоплюю з величезного листка бадану свій пучок запашних трав і вже разом з ним прямую у бік стоянки й демона, котрий очікує мене десь неподалік, починаю відчувати, що щось не так. Попереду небезпека.

Дещо схвильовано звучать пташині голоси, дещо інакше відчувається ліс. Моє внутрішнє чуття, все ще налаштоване на життєві потоки природи довкола, цебром холодної води на голову дає усвідомлення, що хтось сюди йде. Обережно. Намагаючись не шуміти. Крадучись.

Серце в грудях робить кульбіт, а очі вже беруться вишукувати, куди тікати й де ховатися, але в цю ж мить, я чую дивний придушений хрип, звуки боротьби, нудотний хрускіт. І здавлене мукання, явно чоловіче. Немов комусь заткнули рота, не дозволяючи на всю горлянку волати від болю.

− Пані Мар, якщо ви закінчили, то радив би вам йти до обозу, − змушує мене здригнутися спокійний голос Мартана, що доноситься з того ж боку, звідки й інші звуки.

– А… а що сталося? – знаходжу я в собі сили запитати, ледь проковтнувши грудку в горлі.

− Нічого такого, про що вам варто було б турбуватися, − відповідає мені демон. – Я маю подбати про одну незначну проблему. Сюди вже йде Бранн, він вас зустріне на півдорозі й проведе назад.

Він хоч і говорить трохи голосніше, мабуть, щоб я почула, але його голос, як і до цього, звучить рівно, ніби справді нічого серйозного не сталося. Та я знаю, що це не так. Проте сперечатися з демоном... Ні, настільки моєї хоробрості, що ледве проклюнулася останнім часом, точно не вистачить.

Опустивши голову і притиснувши до себе трави, я поспішно прямую до обозу. Та по дорозі краєм ока помічаю Мартана, який навіщось присів між дерев. Не втримавшись, кидаю на нього більш уважний погляд.

І ледве не спотикаюся, усвідомивши, що демон розташувався на спині якогось чолов'яги у формі королівської гвардії, при цьому втискаючи чоботом голову свого бранця в щось, що вельми нагадує мурашник. А той, утробно мукаючи, гарячково розмахує руками, марно намагаючись вирватися.

Судомно видихнувши, я різко відвертаюсь і прискорюю крок. Щоб через десяток метрів мало не налетіти на ще одного демона, що раптово з'являється на моєму шляху. Того самого бородатого Бранна. Злякано скрикнувши, сіпаюся назад, мало не впустивши свою ношу, але мене хапають за плечі величезні ручиська, утримуючи на місці.

Тремтячи всім тілом, втягую голову в плечі, важко дихаючи й відчуваючи, як від паніки, що знову таки взяла гору, темніє в очах.

− Ти чого це, відьмочко? – здивовано гуркоче цей ведмідь лисий. − Хіба ж я страшний? Ходімо, проведу, куди треба, ціленьку й неушкоджену.

І, ніби нічого такого не сталося, обхоплює майже всю мою спину однією своєю лапою і підштовхує до дороги. Поки мої зів’ялі ноги покірно переставляються в заданому напрямку, думки в голові скачуть істеричними зайцями. Найгучніша, що волає: «Біжи!» змушує судомно шукати вихід та шляхи порятунку, оглядаючись на всі боки.

Але поступово я починаю розрізняти й інші, більш розважливі. Може мені нічого не загрожує? Він же нічого поганого, чи загрозливого, не робить. Просто супроводжує. І торкається, так... але тільки до спини. Тримає... але обережно.

Сяк-так узявши себе в руки, я прошу хрипко.

− Відпустіть мене.

− А не втечеш? Вперше таку полохливу відьму бачу, – хмикає бородач. І прибирає руку.

Я від несподіванки навіть зупиняюся, витріщаючись на нього здивовано. Він відпустив.

− Гей, тільки не думай дати драла. Нам ніколи за тобою по лісу бігати, − зупиняється і Бранн, склавши на грудях свої величезні ручиська і докірливо дивлячись на мене. − І хіба там не чекає твоєї допомоги маленька покоївка?

Так. Він має рацію. Там на мене дійсно Хефі чекає. А я тут... з собою впоратися ніяк не можу, хоч мені нічого поганого і не зробили.

Розгублено кивнувши, обережно обходжу демона та йду далі до обозу. І майже не лякаюся, коли чоловік іде за мною.

Не можу їх збагнути.

− Чув, тебе Маерен звати? Мені так більше подобається, ніж пані Мар. Ти як, не проти, якщо я тебе просто Мар зватиму? А то пані, це як до тітки якоїсь, а ти явно відьмочка молоденька. Якщо відьмочка взагалі, − чую я від чоловіка, що йде позаду, і з досадою роблю висновок, що мовчазний Мартан, як наглядач, мені подобався значно більше.