Читати книгу - "Гра почалась ІІ, Євгеній Шульженко"

Діти ще трохи поговорили. Олена спитала про час, коли можна збиратись, та Степан запропонував не чекати, а виходити негайно. Дівчина, як ватажок племені Віра, хвилювалась за своїх дітей, вона не могла просто так всіх підняти, схопити щось необхідне та виходити. Домовились, що будуть виходити рано вранці. Степан та Лера були не проти, але уточнили, чи вони можуть переночувати в племені Віра? Ватажок з радістю погодилась.

Лера встала та, вибачившись, пішла на вулицю. Потрібно було повідомити загін міста Сонця про ночівлю. Степан трохи засмутився, оскільки вони мали повернутись ввечері додому, та варіант з затримкою завжди оговорювали з Євгеном. Навряд той відправить додаткову групу на пошуки, хоча він і знав про локацію загону.

Хвилин за десять вхідні двері квартири відчинились, до племені Віра почали заходити хлопці та дівчата міста Сонця. Всі вітались та всміхались. Гостей розмістили в дві кімнати, а місцевих відправили на поверх вище.

Степана та загін на деякий час залишили самих, Олена повідомила своїм дітям про негайні збори та важливі новини. Ватажок та Рома піднялись на інший поверх. Настала тиша, на дворі потроху темніло, тому діти міста Сонця повсідались на дивани та на підлогу. Можна було відпочити. Хтось притулився до стіни та закрив очі, інші дістали карти та почали грати в дурника. Час йшов, ще одна група дітей погодились йти до міста Сонця. Степан був дуже задоволений, до того ж група велика, хоча по словам Ватажка, більшість дітей саме до дев’яти років.

- Степан, - Лера сіла поряд з хлопцем, - все наче добре, але я так зрозуміла що саме з дня на день мають прийти діти з гіпермаркету. Я дуже хвилююсь, що ми з ними можемо пересіктись. Що будемо робити?

- Плем’я Віра тепер частина міста Сонця, - підняв плечі Степан, - ми маємо разом з ними відпитись від ворога.

- Нас разом буде шістдесят воїнів, - мовила Лера, - але нам нічого не відомо про підготовку цього племені. І ми не знаємо, скільки дітей зі сторони гіпермаркету. Я пам’ятаю нашу бійку. Вони доволі добре махали своїми палицями та трубами.

- Знаю, - погодився Степан, - теж звернув на це увагу. Та все ж сподіваюсь, що ми з ними не перетнемось. Будемо виходити з самого ранку, підемо обхідно дорогою.

В цей момент до кімнати зайшла Олена та всміхнулась. Вона повідомила, що з племенем прийнято рішення збиратись та виходити з самого ранку. Кожен бере один рюкзак чи сумку, збирає свої речі, зачиняє квартири. Якщо на збори треба витратити всю ніч, то будуть збиратись всю ніч. Але лишатись тут, в цій ситуації не можливо. Тим більше, чекати дітей гіпермаркету ніхто не хоче.

Ватажок обіцяла повернутись, та пішла збирати свою сумку. Степан та Лера, разом з всім загоном витягнули всі продукти, що взяли з собою. Вони запропонували ватажку роздати кожній дитині з племені Віра їжі. Дорога не далека, але потрібні сили, діти міста Сонця потерпять. Олена подякувала та заплакала, вона не могла повірити, Що в цьому новому жорсткому світі, можуть бути такі добрі діти. Всі звикли, що треба забрати силою, або захищати те що є.

Лера обійняла Олену та почала гладити по голові. Дівчина засоромилась своїх сліз, швидко витерла очі та глибоко вдихнула. Всміхнулась та побігла збиратись. Тим часом Рома покликав декількох хлопців та дівчат. Зібрали продукти та пішли на гору, роздавати отримані подарунки. Всього було не багато, але це краще ніж пляшка води. Діти міста Сонця зазвичай в дорогу брали солодке, але саме воно надає сил. Це й було потрібно.

Степан позіхнув та підняв руки, заклавши за голову. Повідомив загону, що сидіти довго не будемо. Допомагати племені Віра збирати свої речі не потрібно. Сьогодні без обіду та вечері. Треба раніше лягти спати. Весно сонце встає в п’ять ранку. З перших променів збори та вихід. Все має бути чудово.

Та не встиг Степан провалитись в сон, як почув, що вхідні двері вибили ногою. Дитина, що стояла на варті, закрила та впала. Почулось тупіт ніг, до квартири хтось увірвався. Хлопець підскочив та схопив свою палицю, всі діти міста Сонця повторили за командиром. Приготувались до нападу. Двері кімнати грубо відкрились та вдарились об стіну. Було б в дверях скло, воно б точно вилетіло.

До кімнати увійшов високий хлопець дванадцяти років. Довгі чорні шорти та кофта з довгими рукавами. Волосся коротке та повністю чорне. У нього були вузькі очі, він був схожий на азіата. В руках у хлопця була дерев’яна біта. Вийшовши на середину кімнати, воїн оглянув дітей та всміхнувся. Очами зупинився на Степанові та присвиснув.

- Оце новина, - здивований та радий, хлопець нахабно оглянув дітей, - не думав, що ще колись побачу злодіїв з дитячого будинку.

В кімнату зайшли ще двоє хлопців, Які тримали Олену, ватажка племені Віра. Вони грубо штовхнули дівчину до чорнявого хлопця. Та не втрималась та впала в ноги хлопцю. Він з огидою подивився на ватажка племені та відійшов на крок. Біту підняв та поклав на плече дівчини.

- Я бачу, ви нас не дуже чекали, - сказав нахаба, - продукти не зібрали?

Олена подивилась на хлопця, в очах палав вогонь ненависті. Вона хитнула головою в сторони та нічого не відповіла. Ворог пояснив, що ситуація дуже погана. По-перше, продуктів немає, тому ватажок може вважати, що плем’я вже не існує. По-друге, прихистити до себе дітей з дитячого будинку – це фактично злочин, оскільки з ними у дітей гіпермаркету свої рахунки.

- Звідки я знаю, з ким у вас які рахунки? – обурилась Олена, - а продукти не можливо було зібрати, ви все і так забрали.