Читати книгу - "Королівський убивця"

зусилля Шрюда спонукати Веріті до зацікавлення його власними обов’язками пропадали даремно. Принц Веріті виконував доручені йому завдання, але ніколи не дозволив нікому й миті сумніву в тому, що він волів би бути зі своїм старшим братом. Урешті-решт на двадцятиліття Веріті, після шести років щомісячних прохань дозволу супроводжувати брата, Шрюд неохоче дав такий дозвіл.

Відтоді впродовж чотирьох років, аж до дня, коли Чівелрі зрікся, а Веріті прийняв титул короля-в-очікуванні, два принци працювали як один, уточнюючи кордони, укладаючи трактати й торгові угоди з державами — сусідами Шести герцогств. Талантом Чівелрі було вміння поводитися з людьми, як з окремими особами, так і з цілими народами. Веріті натомість займався деталями угод, точними картами, що зображали домовлені кордони, та підтримував свого брата і як солдат, і як принц.

Принц Регал Царствений, молодший син Шрюда та єдиний його нащадок, народжений королевою Дезайр, провів свою юність удома, при дворі, де його мати докладала всіх зусиль, аби виплекати його як претендента на престол.

Я повертався до Оленячого замку з почуттям полегшення. Не вперше я виконував таке завдання мого короля, але ніколи не відчував задоволення зі своєї роботи вбивці. Я тішився тим, що Віраго мене образила й зневажила, бо це зробило моє завдання стерпним. А все ж вона була дуже гарною жінкою та вмілою войовницею. Позбуватися її було марнотратством, і я не мав гордості за свою працю, тільки й те, що підкорився наказові мого короля. Такими були мої думки, коли Сажка несла мене в бік дому, саме підіймаючись на останнє узгір’я.

Я глянув на пагорби й насилу міг повірити побаченому. Кеттрікен і Регал на конях. Їхали пліч-о-пліч. Разом. Були наче ілюстрація до одного з найкращих пергаментів Федврена. Регал був у шкарлатно-золотій одежі, блискучих чорних чоботах і чорних рукавичках. Його плащ для верхової їзди, відкинутий з одного плеча, розвівався на ранковому вітрі та відкривав сліпучий контраст кольорів. Вітер розрум’янив його щоки й розкуйовдив чорне волосся, старанно укладене кучерями. Його темні очі сяяли. Я подумав, що верхи на високому вороному коні, який так гарно виступав, Регал виглядає майже по-чоловічому. Якби хотів, то й міг би бути чоловіком, а не лінивим принцом завжди з келихом вина в руці та дамою при боці. Чергове марнотратство.

Ах, але оця дама при його боці — це зовсім інша річ. Порівняно з почтом, що їх супроводжував, була як рідкісна чужоземна квітка. Їхала верхи по-чоловічому, мала на собі вільні штани, і жоден із чанів у красильні Оленячого замку не міг створити цього крокусового пурпуру. Штани були оздоблені вигадливою барвистою вишивкою і заправлені в халявки чобіт, що майже сягали колін. Барріч схвалив би цю практичність. Кеттрікен мала на собі не плащ, а коротку шубку з розкішного білого хутра, з високим коміром, що захищав її шию від вітру. Думаю, що то був білий лис із тундри по той бік гір. Руки в чорних рукавичках. Вітер бавився її довгим золотавим волоссям, розвіваючи його і сплітаючи на плечах. На голову вона вдягла в’язану шапочку, найяскравішої барви, яку тільки можна уявити. Сиділа на коні в гірському стилі — високо, подавшись уперед, тож Легконога вирішила, що мусить не бігти, а гарцювати. Упряж гнідої кобили була прикрашена дзвіночками, які видавали ніжні срібні звуки, наче крижинки свіжого ранку. Порівняно з іншими жінками в широких шубах і плащах видавалася спритною, наче кішка.

Вона викликала думки про екзотичного воїна з північного узбережжя або шукача пригод з якоїсь древньої оповіді. Відрізнялася від своїх дам, але не як високородна й пишновбрана жінка, що підкреслює свій статус серед простіших, а як посаджений у клітку яструб від співочих пташок. Я не був певним, чи слід їй показуватися так своїм підданим. Принц Регал їхав поруч із Кеттрікен, усміхаючись і розмовляючи з нею. Розмова була дуже жвавою, часто переходила в сміх. Наближаючись, я дозволив Сажці сповільнити біг. Кеттрікен стримала свого коня, усміхнулася й зупинилася б, аби привітатися зі мною, але принц Регал холодно кивнув і погнав свого коня риссю. Кобила Кеттрікен, не бажаючи відставати, рвонулася вперед і наздогнала його. Таким же коротким було привітання тих, що супроводжували королеву і принца. Я зупинився, проводжаючи їх поглядом, а тоді з неспокійним серцем продовжив свою дорогу вгору, до Оленячого замку. Обличчя Кеттрікен пожвавішало, її бліді щоки порожевіли від зимового повітря, а її усмішки до Регала були такими ж непідробно веселими, як ті принагідні усмішки, що інколи діставалися від неї мені. Все-таки я не міг змусити себе думати, що вона була настільки наївною, аби йому повірити.

Я міркував про це, розсідлуючи Сажку і протираючи її. Я саме схилився перевірити її копита, коли почув, що Барріч стоїть по той бік загородки й дивиться на мене.

— Скільки це триває? — спитав я його.

Він знав, про що я питаю.

— Розпочалося через кілька днів після твого від’їзду. Одного дня він звів її сюди, вниз, і відкрито заявив мені, що це ганьба, щоб королева цілими днями сиділа в замку. У себе в горах вона звикла до вільного життя. Запевняв, що він умовив принцесу дозволити йому навчити її їздити верхи так, як це заведено в низинах. Потім наказав мені осідлати Легконогу, взявши те сідло, яке принц Веріті зробив для своєї королеви, і вони виїхали. Ну, що ж я міг зробити чи сказати? — зненацька спитав він мене, коли я повернувся, щоб допитливо глянути на нього. — Ти сам уже мені це казав. Ми люди короля. Під присягою. А Регал — принц із дому Провісників. Навіть якби я був таким невірним, то була ж там і королева-в-очікуванні, вона сподівалася, що я приведу їй коня й осідлаю його.

Я ледь ворухнув рукою, нагадавши Баррічу, що його слова межують зі зрадою. Він увійшов до стійла, став поруч зі мною і почухав Сажці за вухами, тимчасом як я закінчував з нею.

— Ти не міг зробити нічого іншого, — визнав я. — Але я мушу обміркувати, які його справжні наміри. І чого вона його терпить.

— Його наміри? Можливо, просто повернути собі її прихильність. Не таємниця, що в замку вона сумує. Ох, вона зі всіма розмовляє люб’язно. Але вона надто щира, щоб інші повірили, наче вона щаслива, коли все не так.

— Можливо, — неохоче визнав я і підняв голову так різко, наче пес, якого господар кличе свистом. — Мушу йти. Король-в-очікуванні Веріті…