Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

ж захоче побачити його клятий портрет, чи будуть люди за це починати бійки у величезних натовпах, чекаючи, коли ж його відкриють, або, можливо, вони обшмарують ту картину смолою і виваляють у пір’ї, оскільки їм бракуватиме оригіналу. Аж поки суддя не підняв руку і не закликав до всепрощення, сказавши, що почуття Вебстера були геть не такі, і вони зовсім не пов’язані з марнославством, і що він колись намалював портрет старого індіанця уеко, ненавмисно прикувавши чоловіка до його подоби. А той не міг навіть заснути, боячись, що вороги вкрадуть ту картину і понівечать, такий гарний був портрет, і він не міг знести думки, що зображення розірвуть чи навіть торкнуться його, тож індіанець пішов через пустелю туди, де, як почув, мав бути суддя, і запитав у того поради про те, як врятувати його образ, і суддя відніс його вглиб гір, і вони разом поховали зображення на дні печери, де воно, наскільки відомо судді, лежить і донині.

Коли він закінчив свою розповідь, Вебстер сплюнув, витер рота і знову позирнув на суддю. Той індіанець, сказав він, лише невіглас і дикий язичник.

Так і є, сказав суддя.

Зі мною не так.

Чудово, сказав суддя, тягнучись до свого сака. То ти не проти малювання?

Я не позуватиму для портрета, сказав Вебстер. Але не через те, що ти сказав.

Загін принишкнув. Хтось підвівся, щоб пошурувати у вогнищі, і місяць піднявся, маліючи над зруйнованими помешканнями, і струмочок, що в’юнився піщаним дном долини, мерехтів, наче плетення з металу, і окрім звуку води, не було чути ніяких інших.

Які індіанці тут жили, Суддя?

Суддя звів на нього очі.

Мертві, я б сказав, а ти як думаєш, Суддя?

Не такі вже й мертві, сказав суддя.

Слід визнати, що вони були непоганими каменярами. Ці чорнопикі з місцевих тепер геть не такі.

Не такі вже й мертві, повторив суддя. І він розповів їм іншу історію, ось цю.

Кілька років тому, коли західна частина Аллеганів була ще дикою місцевістю, там жив чоловік, який виготовляв збрую у майстерні на Федеральній дорозі[143]. Хороше ремесло, але роботи було мало, бо мандрівників у тих місцях бачили зрідка. Тож незабаром для нього стало звичним вдягатися, як індіанець, і ховатися при дорозі за кілька кілометрів від лимарні, вимагаючи грошей у кожного зустрічного. У ті дні він нікого не кривдив.

Якось повз проходив один чоловік, а лимар, увесь у намисті і пір’ї, вийшов з-за дерева і попросив у нього кілька монет. То був молодик, і він відмовився, а побачивши, що лимар білий, звернувся до нього словами, від яких тому стало соромно, тож лимар запросив його до свого помешкання за кілька кілометрів від дороги.

Він жив у власноруч збудованій хатині, обшитій корою, разом із дружиною та двома дітьми, і всі вони вважали старигана божевільним і чекали нагоди втекти від нього із цієї глушини, куди він їх привіз. Вони привітали гостя, і жінка приготувала йому обід. Поки чоловік їв, стариган знову спробував виманити у нього гроші, сказавши, що вони бідні, так насправді і було, і мандрівник вислухав його, а потім дістав дві монети, господар ніколи раніше таких не бачив, а тому уважно оглянув сам і показав їх синові, а незнайомець доїв і сказав старигану, що той може лишити гроші собі.

Але невдячність більш поширена, ніж можна подумати, і лимар цим не задовольнився, а тому почав питати, чи можна отримати ще одну монету для своєї дружини. Мандрівник відсунув тарілку, повернувся на стільці й почав повчати старого, і в цій настанові лимар почув те, що вже знав, але давно забув, і ще дещо нове для себе. Нарешті мандрівник сказав старигану, що він втрачений для Бога і людей і лишиться таким, доки не прийме у серце брата свого, як прийняв би самого себе, якби зустрівся з власною злиденною особою десь у пустельному місці цього світу.

Коли він закінчував свою промову, повз них проїхав по дорозі чорношкірий, який тягнув поховальні дроги для одного зі своїх, і дроги були пофарбовані рожевим, а чорнопикий одягнутий дуже строкато, ніби карнавальний блазень, молодик показав на дорогу і сказав лимарю: і навіть такого чорного мурина…

На цьому суддя зупинився. Доти він дивився на вогонь, але раптом підняв голову й роззирнувся. Він розповідав історію так, ніби декламував її. І ніколи не втрачав нитки оповіді. Усміхнувся глядачам, які сиділи навколо нього.

Сказав, що навіть такий божевільний чорний мурин не менше людина, ніж інші. І тоді син старигана встав і виголосив власну промову: вказав на путівець, закричавши, щоб звільнили дорогу чорношкірому. Це були його точні слова: звільнити дорогу. Звичайно, натоді чорношкірий і його дроги вже зникли з поля зору.

На цих словах стариган знову покаявся, присягаючись, що хлопець правий, а його стара, яка сиділа біля вогнища, була вражена всім, що почула, а коли гість оголосив, що настав час його від’їзду, мало не заплакала, а дівчинка вибігла з-за ліжка і вчепилася за його одяг.

Стариган запропонував провести його у дорогу і підказати, куди повернути на роздоріжжі, адже в цій частині світу важко знайти дорожні знаки.

Ідучи, вони розмовляли про життя у дикому місці, де таких людей бачиш хіба раз, а потім уже ніколи їх не зустрічаєш, і незабаром вони підійшли до роздоріжжя, де мандрівник подякував старигану за те, що той так далеко його провів, вони розійшлися, і незнайомець пішов своєю дорогою. Однак лимар вочевидь не витримав розлуки, тож покликав молодика і наздогнав його, щоб ще трохи з ним пройтися. І так незабаром вони підійшли до густого темного лісу, крізь який вела дорога, і на тому місці стариган убив мандрівника. Він вдарив його каменем, забрав його одяг, забрав годинник і гроші й поховав у неглибокій могилі при дорозі. А потім пішов додому.

По дорозі він розірвав на собі сорочку і порізав себе кременем, а дружині розповів, що на них напали розбійники й убили юного мандрівника, а йому