Читати книгу - "Право на кохання, Софія Вітерець"

Це вперше я почувалася напрочуд вільною. Хоча швидше просто усвідомлювала це десь глибоко в душі, а сама була повністю…розбитою. Де ж ти, коханий?

Одразу в пам’яті промайнула його атлетична постать... Здалося, що він зовсім поруч зі мною — на відстані витягнутої руки. Знову намагається тихенько прошмигнути до нашої кімнати, сумлінно вдаючи, що й зовсім не смачнючого готував сніданку, запах якого вже давно дразнив мій чутливий нюх. І цим ще більше вражав. Адже робив все завжди від щирого серця й не потребував нічого взамін.

Навіть не помітила, як самотня ледь тепла сльоза поволі стекла по щоці. Але я не збиралася розклеюватися, як маленька магічка, що вперше намагалася щось начаклувати, але їй не вдалося. Все ще вірила, що ми з коханим Кормеліоном зустрінемося. Але коли? Чи не буде вже запізно? Може, в нього буде інша, а мене змусять заради титулу вийти за когось з учасників ігор за корону. Не знаю…

Проте я жила тут і зараз, тому підхопилася з м’якого диванчика в кухні, який вже давненько пустував і пішла збиратися. Грандіозний бал із десятками підступних фотодзеркал та несподіваних люстрокамер, що любили вловлювати емоції присутніх, вже чекав на мене. І я повинна була там засіяти попри все, що було на душі.

Ніжно-рожева сукня з каскадами м’якої тканини, що ніжно опускалася від талії й аж до підлоги, нагадала мені те прекрасне дерево, яким я стала на ті прекрасні кілька хвилин випробування. Всипаний красивими камінцями ліф же нагадував про ті чудові миті, коли пелюстки ніжного цвіту посипалися довкола, перетворюючи довколишнє дійство на якусь феєрію. А легкі довгі рукава, як ті віті дерев, розпускалися довкола мене. Ну все, я точно знала, що мушу сьогодні вдягти.

Але для такої нагоди вирішила повитягати зі шкатулок прикрас. Все ж нас залишилося досить мало, а якщо вже годиться стати королевою, то не хочу показувати всім, що це через коштовності чи тому подібне. Дякую, але в мене їх і так вистачає. Адже це і є головна перевага єдиної веларійки в роді Кертійських, що любить прикраси.

Після останніх подій і пошуків суконь в мене гардероб був не в найкращому стані, тому скриньку з коштовностями, яка впала з полички, довелося добряче пошукати. Заразом і поскладала трішки. От би побачив це все Кореліон…Він у мене такий чистюлька. Ніколи навіть не губив нічого, але…

Я потягнулася й вихопила з-поміж усіх речей браслет. Точно не мій, адже він був геть чорним. Ще й різьба здавалася якоюсь дивною. Ніби заклинання. Я ще такого ніколи не зустрічала, хоча постійно й намагалася знаходити якісь книжечки на різні теми та випадки життя. Звісно, надовго мене не вистачало, але все ж на свої роки знала дійсно чимало.

Здається, такий браслет був у Дартена… Не того іншого, а саме в коханого Кормеліона. Краще знову називатиму його так, щоб поменше пригадувати ту пародію, що ховалася від мене до останнього. До речі, чому Кормеліон ніколи не розповідав про цей браслет? Я бачила його кілька разів на його зап’ястку, але ніколи не чула історій, що за ним стоїть. Хоча… чому було б про нього розповідати? Я ж не ділилася тим, що сережки у формі ніжних рожевих квіточок, що так пасували до сукні, мені подарувала мама на минулий день народження. Та й навіщо?

Проте чомусь саме цей браслет ніяк не покидав моїх думок. Не давав далі спокійно зібратися, укласти високу зачіску та бігти вже на той бал, куди запізнювалася. А що робити з речами, які не хочеш нікуди відкладати від себе? Звісно, що брати з собою. І не просто в сумочку, а вдягнути на руку. Мені ж не складно, а відчуття дивні… Ніби, Кормеліон тут, поруч зі мною. Навіть роззирнулася, проте очікувано не побачила нікого й нічого, окрім розкиданих суконь та костюмів.

— Повернись, — промовила в пустоту, міцно притискаючи до себе чорний браслет.