Читати книгу - "Вояки"

У лабораторії Далтон будь-яких помітних запахів не відчувається, хоча тут міститься багато чого смердючого. На полиці, що в нас над головами, стоїть коробка зі зразками «пахощів» з-під пахв пожежників. Кожен зразок — в окремому пакетику із зіплоком. Замість кетчупів і майонезів, які тримають у звичайних холодильниках, у холодильнику Далтон зберігається пляшка з сиветоном, синтетичною версією секрету анальної залози сивети[140]. Пахучі речовини, що належать до категорії зброї, містяться в спеціальній витяговій шафі. «Хто, я?», що в разі потрапляння у вентиляційну систему будівлі здатен викликати паніку, зберігається в пляшці, обмотаній липкою стрічкою, двічі запакованій і схованій у невеликій герметичній банці.

Менеджер лабораторії Далтон, Кристофер Мотé, задля мене її розгортає. У нього високі вилиці, орлиний ніс, блискуче темне волосся, зачесане назад, він має романтичний вигляд. Та насправді він науковець до глибини душі. За його власними словами, він із тих, хто, відчувши аромат троянд на весіллі, каже: «О-о-о, фенілетиловий спирт». Мотé тримає пляшку недалеко від мого обличчя, але дуже міцно і не випускає її з руки. Якщо я її впущу, все західне крило Центру Монелла відчує, як любив казати Ернест Крокер, великі незручності.

Нерішуче принюхування підтверджує, що запах жахливий, але трохи не такий, як я очікувала. Саме цей зразок виявився далеким від початкової мети Ловелла, що була пов’язана з діареєю. Далтон тільки повернулася зі сміттєзвалища в Мілпітасі, Каліфорнія, і той запах просто тут. Він сірчаний, але не такий, як у спреях для розіграшів (ніби хтось зіпсував повітря). Він якийсь зліший, гостріший.

Мотé закорковує пляшку з «Хто, я?» та тягнеться під витяговий ковпак по іншу пляшку. На етикетці зроблено рукою друкованими літерами напис «Смердючий суп», а ще більшими літерами — «НЕ ВІДКРИВАТИ!». Об’єднана дирекція нелетальних видів зброї 1998 року доручила Центру Монелла розробити вдосконалений мелодорант для зачищення приміщень і безкровного розгону агресивних натовпів. Команда Делтон зробила «Смердючий суп».

Мотé простягає до мого обличчя кришечку від пляшки. Далтон відступає назад на два кроки, доки сморід до неї не дійшов. Він огидний, такий огидний, що аж дух перехоплює. Ніби сатана сидить на троні з гнилої цибулі. Мотé швидко закриває пляшку та повертає контейнер на місце.

— Закривай ковпак, — спокійно, але твердо каже Далтон. Потім уже менш спокійно: — ЗАКРИЙ КОВПАК.

Здається, саме час сходити на обід. Я йду за парою науковців до закладу, у якому подають устриць — він тут неподалік, — щоб послухати історію створення найвідразливішого у світі запаху, суміші, відомої під назвою «Смердючий суп».

Основою була речовина під назвою «Урядовий стандарт туалетного смороду» (US Government Standard Bathroom Malodor). Уряд розробив смердючу речовину, а не його природну основу. Речовину розробили під час Другої світової війни, це було частиною зусиль зі створення речовини для дезодорування польових туалетів. Я бачила старі фото тих туалетів — ряд джі-ай[141], що вишкіряють зуби в широких посмішках, їхні голі зади звисають через зроблену з колод огорожу ями. Щоб тестувати різноманітні дезодоратори, армійським хімікам потрібно було відтворити сморід у лабораторних умовах. А цей сморід був, безсумнівно, унікальний. «Відкриті польові туалети, якими протягом тривалого часу користуються сотні людей, часто — в парку спеку, сильно відрізняються від звичайних туалетів у житлових помешканнях», — пояснює Майкл Каландра, представник компанії «Фірменіх», що спеціалізується на ароматах і запахах. У «Фірменіх» зібрана ціла «бібліотека» бридких, доступних для промисловості запахів, які використовують при тестуванні засобів для чищення та дезодорації.

— Отже, ми використали «туалетний сморід», — каже Далтон, наколюючи на виделку щось триметиламінове, — і трішечки його підсолодили.

На цю ідею надихнув власник одного готелю в Лас-Вегасі, що в паніці зателефонував, коли в нього засмітилися каналізаційні труби. Використання засобу для чищення з квітковим ароматом зробило сморід іще огиднішим.

Мотé розказує про ще одну причину, з якої до складу «Смердючого супу» додали фруктову нотку, що проявляється першою.

— Більшість людей, коли до чогось принюхуються, спочатку роблять обережний неглибокий вдих. І якщо перше враження позитивне — хочуть принюхатися краще.

— Тобто, — вклинюється Далтон, — спочатку ви відчуваєте солодку першу нотку і наступний вдих робите вже глибоким, а.

Вони поводяться, як пара збуджених близнюків, що тільки-но повернулися з прогулянки по полю.

— А тут на ваш глибокий вдих уже чекає сірка.

— А сполуки сірки, що потрапили вам до носа, там тримаються. Вони затримуються слизовою оболонкою і впродовж якогось часу подразнюють ті самі рецептори.

Винахідливість розробників першокласної категорії речовин з відразливим запахом вражає. До складу розробленої британцями «С-рідини» введено компонент, який уповільнював проявлення смороду, «щоб підвищити шанси оператора на успішний відступ до того, як запах буде виявлено».

Було б добре, якби так можна було вести та вигравати війни — зброєю, що не вбиває і навіть не завдає шкоди. Якби в рівняння не треба було вносити необхідність жертвувати людськими життями заради загальної користі нації чи високої мети. Уявіть, що було б, якби замість розщеплення атома або пробивання броні йшлося тільки про підрив духу супротивника. У тій самій чарівній категорії, що «Смердючий суп», маємо дітище Боба Крейна, інженера-матеріалознавця з бази ВПС США Райтів-Паттерсона. Він брав участь в одній із сесій мозкового штурму щодо нелетальної зброї під час операції «Буря в пустелі».

Крейн запропонував уявити ситуацію: щодня вороги сидять в окопах під вогнем. Лінії постачання перерізано. Солдати голодні, злі, почуваються самотніми. І тут ви застосовуєте секретну зброю — аромат щойно спеченого хліба, що пробуджує ностальгію. Крейн — експерт з мікрокапсуляції, ця технологія, разом з багатьма іншими речами, застосовується у виробах «потри і нюхни». Це дозволяє «замкнути» запах у крихітних зернятках порошку, який потім можна розкидати по позиціях ворога, поки бійці сплять. Наступного дня вони ходитимуть по цих мікрокапсулах, розчавлюватимуть їх та випускатимуть запах. І це буде вже занадто. Вони згадають, як скучили за домівкою, за мамою. Вони вирішать, що час дезертувати.

Як Крокер і обіцяв, сморід SAC-23 виявився «тривалим». Краще за всіх це зрозуміли випробувачі з контролю якості Мерілендських дослідницьких лабораторій, куди УСС надіслало коробку зі свинцевими тюбиками цього засобу. У звіті написано: «Майже завжди під час витискання вмісту тюбика оператор також забруднювався».

Майор Джон Джеффріз із УСО вирішив здійснити власне випробування. У липні 1944 року він написав уїдливого листа, де зазначив, що 20 відсотків тюбиків протікали ще до того, як потрапили в його офіс. Коли десять тюбиків, що не протікали, помістили в лабораторну піч, щоб імітувати умови