Читати книгу - "Таємничий острів"

Коли всю купу колчедану перепалили, в результаті хімічних перетворень вийшов залізний купорос, сірчанокислий алюміній, кремнезем, залишкове вугілля і попіл. Усе це поклали до корчаги, наповненої водою, розбовтали в ній, дали відстоятися, і коли рідина стала прозорою, її злили — вона являла собою розчин залізного купоросу і сірчанокислого алюмінію, всі інші речовини залишилися на дні корчаги у вигляді нерозчинного осаду. Рідину частково випарили, при цьому відклалися кристали залізного купоросу, а невипарену воду, що містила купорос алюмінію, залишили без використання.

Тепер Сайрес Сміт мав чимало кристалів залізного купоросу; потрібно було одержати з нього сірчану кислоту.

У промисловій практиці для виробництва сірчаної кислоти необхідна дорога установка. Тут потрібні і заводи, і лабораторії, спеціально обладнані платиновим посудом, свинцеві камери, у яких відбуваються хімічні реакції (свинець не піддається дії кислоти) і т. ін. Звичайно, у Сайреса Сміта і гадки не було про таке устаткування, але він знав, що в деяких країнах, наприклад у Богемії, сірчану кислоту роблять простішим способом і при цьому навіть досягають кращих результатів, — одержують кислоту сильнішої концентрації. Зокрема, цим способом виробляється так звана кислота Нордхаузена.

Для одержання сірчаної кислоти Сайресу Сміту залишалося зробити суху перегонку: пропекти у закритій посудині кристали залізного купоросу для того, щоб сірчана кислота виділилася у вигляді пари, а потім, конденсуючись, ця пара перетворилася б на рідку сірчану кислоту.

Для перегонки послужили приготовлені вогнетривкі глиняні посудини, у які поклали кристали залізного купоросу, і спеціально складена піч. Перегонку і конденсацію провели чудово, і 20 травня, через дванадцять днів після початку всього процесу, Сайрес Сміт одержав найсильніший реактив, який він розраховував використати пізніше для найрізноманітніших цілей.

Для чого ж йому потрібна була сірчана кислота в першу чергу? Та просто щоб мати азотну кислоту; одержати її виявилося неважко: обробивши сірчаною кислотою селітру, він шляхом дистиляції домігся виділення азотної кислоти.

Але навіщо знадобилася Сайресу Сміту азотна кислота? Цього побратими інженера поки що не знали — він не розкрив їм кінцевої мети своїх робіт.

Одначе інженер уже наближався до кінцевого результату, і останні його досліди дали, нарешті, ту речовину, одержання якої вимагало стільки зусиль.

Добувши азотну кислоту, Сайрес Сміт підлив до неї гліцерину, попередньо згустивши його шляхом випарювання на водяній бані, і одержав (навіть без додавання суміші, яка охолоджує) кілька пінт жовтуватої маслянистої рідини.

Суміш Сайрес Сміт готував самотужки і на відстані від Нетрів, тому що ця сполука була небезпечною і могла призвести до вибуху; а коли він приніс своїм товаришам посудину з отриманою рідиною, то коротко сказав:

— Ось нітрогліцерин!

Дійсно, він добув цю жахливу вибухову речовину, яка, мабуть, вдесятеро переважала за силою дію пороху і вже принесла стільки нещасть. Правда, застосування нітрогліцерину стало безпечнішим відтоді, як хіміки знайшли спосіб перетворювати його на динаміт, змішуючи з такими речовинами, як цукор або глина, що можуть вбирати в себе цю небезпечну рідину. Але в той час коли мандрівники опинилися на острові Лінкольна, динаміт ще не був відомий.

— І ось цією рідиною ви хочете підірвати тутешні скелі? — недовірливо запитав Пенкроф.

— так, друже мій, — відповів інженер. — Нітрогліцерин зробить свою дію, і тим сильнішу, оскільки граніт, як винятково тверда гірська порода, важко піддається вибуху.

— А коли ми це побачимо, містере Сміт?

— Завтра, як тільки вириємо яму і закладемо міну; — відповів інженер.

Наступного дня, 21 травня, мінери на світанку вирушили до затоки, утвореної озером Гранта, усього лише за п’ятсот кроків від узбережжя океану. У цьому місці плато Круговиду лежало нижче рівня озера, і води його стримувала лише гранітна круча високого берега. Було достеменно зрозуміло, що, коли вдасться пробити цю кам’яну огорожу, вода вирветься з озера через цей вихід, поллється похилою площиною гірського плато і водоспадом впаде на берег океану. В результаті рівень озера понизиться й отвір колишнього водостоку відкриється, чого й хотів досягти Сайрес Сміт.

Отже, колоністам випадало проломити гранітну огорожу озера. Під керівництвом інженера Пенкроф, озброївшись киркою, взявся спритними і сильними ударами видовбувати заглиблення в камені. Граніт почали довбати в горизонтальній основі берега і вели виїмку навскіс, з таким розрахунком, щоб дно її виявилося нижче рівня води в озері. Сила вибуху, роздрібнивши скелю, повинна була дати воді широкий вихід і помітно понизити її рівень.

Робота тривала довго, тому що інженер хотів зробити потужний вибух, використавши для цього не менше десяти літрів нітрогліцерину. Але Пенкроф і Наб, змінюючи один одного, працювали з такою ретельністю, що до четвертої години дня вже підготували яму для закладки міни.

Залишилося розв’язати питання, як запалити вибухову суміш. Звичайно для нітрогліцерину це робиться за допомогою запальних патронів із гримучої ртуті. Для того щоб відбувся вибух, потрібний поштовх, а якщо просто запалити нітрогліцерин, він спокійно горітиме і не вибухне.

Сайрес Сміт, звичайно, міг без особливих зусиль зробити запальні патрони. Гримучої ртуті в нього не було, але він вже мав у своєму розпорядженні азотну кислоту, що дозволило б одержати речовину, подібну до бавовняного пороху. А варто було опустити в нітрогліцерин патрон, набитий таким порохом, і підпалити його за допомогою ґнота, як він, спалахнувши, викликав би вибух.

Але Сайрес Сміт вчинив простіше, знаючи, що нітрогліцерин має властивість вибухати від удару. Він вирішив скористатися цією його особливістю, а у випадку невдачі застосувати інший спосіб.

Дійсно, тільки-но налили б кілька крапель нітрогліцерину на камінь і вдарили б по каменю в цьому місці молотком, як відбувся б вибух. Одначе той, хто зробив би такий дослід, став би його жертвою. І ось Сайрес Сміт придумав спосіб, як уникнути небезпеки. Він вирішив установити над ямою з нітрогліцерином козли і підвісити до них залізний брусок вагою кілька фунтів, прикріпивши його мотузкою, сплетеною з ліан. Від середини цієї мотузки відходила інша, просякнута сіркою, мотузка, яку він простягнув по землі; вільний її кінець знаходився за декілька футів від ями. Варто було підпалити цю мотузку — і вогонь побіг би по ній, досяг би першої мотузки, що підтримувала залізний брусок, вона перегоріла б, і важка кувалда із силою вдарила б по нітрогліцерину. Встановили це пристосування, потім інженер звелів товаришам відійти подалі від небезпечного місця і, наповнивши яму до країв нітрогліцерином, вилив кілька крапель своєї вибухової суміші на камінь саме під залізним бруском. Зробивши все це, Сайрес Сміт запалив вільний кінець мотузки, просякнутої сіркою, і